Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Вони підуть. Але дійдуть — не всі. Це правильно. Це природний відбір. Паразитам, які поглинають чужу жагу до життя, не місце на землі — вони все одно не живуть, а існують… Зупинити Завод! Нехай виживають сильні! — так гримлять барабани. Чи так мені вчувається?

Я трясу головою, витрушую чужий ритм. Виходжу вперед — переді мною розступаються. Кладу руки на плечі дівчинці з кісками і красивому хлопцю, який уже ледве тримається на ногах. Поглядом велю — наказую! — Римусу, Мавру, Алексу зробити те ж саме. І ось у низькому підвалі, під білою з патьоками стелею вишиковується коло: ми стоїмо, поклавши руки одні одним на плечі.

— Грай, Лесю! — наказую я, і глухонімий музикант читає слова з моїх губ. На мить запановує тиша…

Я починаю рух. Заводжу коло. Задаю ритм. Лесь підхоплює його майже одразу. Вдаряє по барабанах, на мить здається, що в нього не дві руки, а щонайменше вісім.

Я бачу обличчя тих, хто танцює навпроти: вони розпливаються, розмазуються, і вже не зрозуміти, хто дикий, а хто синтетик. Ритм усе швидший і швидший, я веду його, не щадячи тих, хто став зі мною в коло, хто довірився мені. Хтось спотикається… Триматися! Якщо один упаде — всім кінець!

Ти не синтетик. Ти — Дикий!

Душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнуте коло не дає вийти, не пускає. Болять м’язи, зв’язки на колінах от-от розірвуться. Я заплющую очі — але все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крупинки. Порошини. Злипаючись в одне ціле, здавлені жахливим тиском, народжують нову сутність.

Якщо ти з нами — ти Дикий!

У чорній порожнечі без верху та низу виникає пульсуюча грудка, вона стискається, стискається, розігріваючись усе дужче, вона — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

За дуже довгу мить.

Я провалююся в себе. Темрява. Високі гори й темні провалля. На недосяжній вершині — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба допомогти йому… звільнити…

Визволи! Звільнися! Будь вільним і добрим, як Сонце!

Я тягнуся щодуху. Сонце у мене на долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я упіймала Сонце?!

Коло розпадається. Я відлітаю назад і врізаюся спиною у великий барабан. На потилиці одразу наливається ґуля. На мить настає тиша, лише хрипло дихає Лесь, кинувши палички на бетонну підлогу. Хапає ротом повітря і дивиться на мене. У нього ясні, щасливі, дуже добрі очі.

Хтось нипає руками по підлозі, намагаючись підвестись. Хтось комусь простягає руку…

— Мамо, — тихенько каже дівчинка з кісками. — Я живу! Я…

І починає плакати й танцювати.

Тиша вибухає. Всі сміються, плачуть, кричать, співають, б’ють у барабани, танцюють, як скажені, їхні ритми зливаються в один і розпадаються знову, перегукуються, сплітаються і стикаються, щоб знову розійтися. Крізь цей гуркіт проривається, тоненько й відсторонено, чийсь голос зовсім поруч, дівчинка чи то співає, чи то молиться:

Одного разу

Стрибнути зможу

Або в провалля,

А може, в небо

Зможу…

Із-під каблуків, що б’ють об підлогу, летять іскри. У підвалі стає жарко; хтось бере мене за руку тремтячою гарячою рукою. Я повертаю голову. Це Бан, кріт.

— Ти Лана, — каже він із забобонним жахом.

Його приятелі, такі ж кроти, зупиняються поруч, справа і зліва.

— Чого ти хочеш? — питається один із них. — Чим ми можемо тобі допомогти?

А інший додає:

— Ми можемо сховати тебе в найглибшому каналі. Там тебе не знайдуть.

— Я не хочу ховатись, — відповідаю я і додаю, схаменувшись: — Спасибі. Але мені поки що не треба.

Бан мовчки відчиняє зовнішні двері. За кілька хвилин веселою юрбою входять молоді синтетики, які щойно одержали свої пакети, і зупиняються, вражені небаченим танком.

— Заходьте, — гукає від стійки один із барменів. — Вистачить на всіх! — і кидає комусь запечатану колбу з коктейлем.

Римус бере мене за руку і виводить у центр зали.

— Це Лана, — каже він майже пошепки. Дивна річ — серед сміху та галасу, серед тупоту багатьох ніг його слова звучать як удар грому.

Усі — і ті, що танцювали зі мною, і ті, які щойно прийшли, — застигають із відкритими ротами й дивляться на мене.

Потім новоприбулі починають перешіптуватись: «Це правда? Не може бути! А я казала… Не може бути!»

— Я Лана, — кажу трохи сварливо. — Що далі?

* * *

Минуло два дні. Ми з Алексом сидимо, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Туман, що стояв зранку, розсіявся, нам чудово видно небо над пагорбом. Ми чекаємо початку енергетичного шоу.

Алекс блідий, як усі мешканці підвалів. Його м’язи й далі випинаються, виклично виступають рубці на шкірі, але обличчя постаріле й очі тужні.

— Чому б вам не повернутись у гніздо? — запитую я. — Адже поліція…

— Ми й так дивом урятувались, — каже він глухо. — Поліція добре навчилася ставити пастки. Он, у сусідів бачиш що…

Дивимось на обгорілий будинок по сусідству.

— Ти обіцяв розповісти про кротів.

— Вони теж дикі, — каже він знехотя. — Але тільки не летючі. Ще їхні батьки знайшли якісь покинуті підземелля й перебралися туди. У них там підземні ріки, турбіни працюють, є сяке-таке світло, тепло… А сонця немає. І розігнутися ніде. Бачиш, які вони всі сутулі.

— Тобі не подобається таке життя, — кажу я.

— Лано, — Алекс зітхає, — я… Пам’ятаєш, як ми з тобою літали на показуху? — У голосі його гіркота.

— Ми ще будемо літати, — мовлю я твердо. — Ми будемо жити під сонцем і так, як самі захочемо. Треба збирати синтетиків, тих, що оштрафовані, тих, хто ледь дотягає до енергогодини. Треба збирати їх… і вони будуть жити.

— Скажи, — Алекс вагається, — вони… ти їх назавжди… вони стають дикими, так? Ти їх переробляєш?

Я хитаю головою:

— Я лише допомагаю їм вижити. А потім — вони можуть, якщо постараються, знайти Дику Енергію — у собі. Якщо не побояться. Якщо дуже захочуть… Це важко, але можливо. Ми зберемо багато-багато людей… зберемо їх, озброїмо і поведемо на Завод. І зупинимо його.

— Скажи, — Алекс дивиться на низькі хмари, — а якщо просто перекрити подачу сировини? Захопити СІНТ… Це теж тяжко, але можливо. Зупинити відвантаження. Завод без сировини зупиниться, хіба ні?

— Розумієш, — мій голос раптово хрипне, — якщо він не одержить сировини з міста, він відправить свої автомати в селище трьох родів. І буде працювати ще довго, убиваючи гірських жителів — усіх, до кого зможе дотягнутись. І надсилати нам… нашим синтетикам… цю енергію.

Я сковтую. Алекс мовчить.

— І потім, — я говорю все тихше, — розумієш… захопити СІНТ значно складніше, ніж