Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

У залі рад не було жодного вікна, та все приміщення залило сонячне світло. Старі здивовано перезирнулись, і погляди їх потепліли. У Прошка рот розтягнувся мало не до вух. Він скоса поглянув на Азара — мовляв, знай наших, — й усмішка відразу зійшла з його лиця. Погляд учня Агрипи залишався холодним і порожнім.

Авдій прийняв посох із рук дівчини.

— Присягаюся, той час, який мені відведено, я правитиму мудро і справедливо. Але гадаю, що скоро поверну цей посох. Крім тебе, нікому не вдавалося в такому юному віці здобути безсмертя і стать чарівницею. Вважаю, трохи підучившись, ти й сама впораєшся з усім не гірше за мене, — сказав маг.

Маріка підняла магічний кристал на витягнутій руці. Сонячні полиски бризнули з нього з подвоєною силою.

— Правда, що моє безсмертя міститься в цій кулі? — запитала дівчина.

Маги закивали.

Маріка мить помилувалася грою сонячних полисків, а потім рішучим кроком попрямувала до незгасного вогню, що палав посеред зали. Перш ніж чародії встигли опам'ятатися, вона кинула магічний кристал просто у священне полум'я.

Спалах яскравого світла засліпив присутніх. Чародіїв обдало палючим жаром, а потім на них дихнув лютий холод. У повітрі повисли дрібні крижані кристалики, колючі мов голочки, та скоро вони розтали без сліду.

Сонце погасло. Ошелешені чародії дивилися на злякану дівчину біля священного вогню. Полум'я, яке щойно з жадібністю хижого звіра проковтнуло чарівний кристал, тепер було сумирним і тихим.

Вчинок дівчини так приголомшив чародіїв, що ті не могли вимовити ні слова. Мовчання перервала Маріка.

— От і все. Я більше не безсмертна, — наче нічого не сталося, сказала вона.

— Дурненька! Навіщо ти це зробила? — скрушно вигукнув Прошко.

— Я хочу бути такою ж, як усі,— спокійно відповіла Маріка.

— Невже тобі не жаль?

Дівчина похитала головою.

— Ні. Це тільки збоку здається, що бути чарівником добре. Та магічний дар — не нагорода, а, скоріше, навпаки.

День був довгим. Маріка так утомилася, що ледве добрела до ліжка. За вікном плескалося море й шумів прибій. На душі було спокійно і світло, ніби вона повернулася додому після тривалої подорожі.

Дівчина дістала медальйон, відкинула кришку і звернулася до золотоволосого юнака на портреті:

— Скажи, я ж учинила вірно? Зате тепер ми зможемо бути разом. Краще щасливо прожити одне коротке життя, ніж тисячу років без кохання.

Вона поцілувала портрет, згорнулася калачиком і заплющила очі. Не минуло й хвилини, як вона міцно спала. Уві сні дівчина щасливо всміхалася. Та ще не відала, що, позбувшись безсмертя, вона не стала такою ж, як усі. У світі магії в неї ще лишилися незавершені справи, а удаваний спокій на острові був здатний викликати нові потрясіння.

Гурій стояв на балконі й дивився в темну далину, туди, звідки доносився вічний рокіт океану. Несподівано в небі з'явився дивний птах. На вигляд він був схожий на альбатроса, та його крила були чорними як смола. Він із журним криком пролетів над палацом і, мов примара, розтав у темряві.

«Привиділося?» — подумав Гурій.

Він углядівся в морок, але марно. Видіння зникло й більше не виникало.

«Скоріше за все, це був звичайний альбатрос. Уночі все здається чорно-сірим», — заспокоїв себе маг.

Але він даремно вважав птаха за обман зору. Коли не всі гріхи прощено й не всі борги виплачено, прокидаються сили більш давні й могутні, аніж магія. І тоді відбувається неймовірне. Ось чому тієї ночі на острові об'явився чорний альбатрос.