Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

Вона говорила так швидко, що Туполєв не міг вставити ні слова, не те що направити розмову в потрібному напрямку. На щастя, на допомогу прийшов чоловік Раїси Миколаївни. Зненацька, не давши дружині опам’ятатися, він відсунув її убік і спокійним, твердим голосом сказав:

— Стривай, Раїсо. Тараториш абищо. У товариша слідчого від твого базікання, певно, вже вуха заклало. Говорити буду я. Ви запитуйте, що потрібно, не соромтеся.

На превеликий подив Туполєва, Раїса Миколаївна враз покірно замовкла.

— Мене, власне, цікавить, чи не було серед гостей на вашому весіллі такого собі Юрія Роговцева?

— Ні. Такого не було, — відповів Георгій. — Я всіх гостей добре пам’ятаю.

— А я можу глянути на фотографії з весілля?

— Про що мова! — вигукнув Георгій. — Раїсо, принеси альбом.

Господиня вибігла в сусідню кімнату і за мить повернулася з грубим альбомом.

— Вибери для Володимира Ігоровича тільки те, що було знято на весіллі!

Через дві хвилини перед Туполєвим було розкладено два десятки фотографій. Щаслива наречена і розгублений молодий біля дзеркала у вестибюлі загсу. Наречений несе свою обраницю на руках по сходах. Ошатні свідки розписуються у шлюбних документах. Молодята покладають квіти біля пам’ятника невідомому солдатові. Нарешті дія переноситься в «Італійський гриль». Туполєв подовгу розглядав ці знімки. Гості танцюють, молоді цілуються… Усе, як завжди. І нікого схожого на Максима Гуняковского чи Алі Хайдарова.

— Мене цікавить ім’я фотографа, котрий знімав весілля.

— Це можна. Зараз подивлюся в записній книжці. Пам’ятаю, його звати Ілля. Цього хлопця нам порекомендувала кравчиня, коли ми сукню Лялечці шили. Здер він з нас ого-го, але і фотографії вийшли відмінні! Штук шістдесят фотографій було, не менше. Ну, ми не всі взяли… Стривайте, а вам що, хіба ваш співробітник не передавав? Ваші ж цим уже цікавилися?

— Невже? — Туполєв постарався сховати подив.

— Так-так, — наполягав Георгій. — Нам ваш колега вже дзвонив числа двадцять першого-двадцять другого. Запитував телефон фотографа. Я, звичайно ж, дав.

— А він не представився?

— Представлявся. Аякже. Як його звали, Раїсо? — Георгій обернувся до дружини.

— Здається, він назвався Олексієм… — непевно сказала Раїса Миколаївна.

— Ага… Напевно, Льоша забув мені передати, — розвів руками Туполєв.

«Олексій… Та який він, в біса, Олексій! Це, звичайно, був Юрій Роговцев, хто ж іще?»

Попросивши в господарів дозволу скористатися їхнім телефоном, Туполєв подзвонив фотографу.

Дружина Оксана повідомила, що Ілля зараз на роботі — як звичайно, обслуговує якесь весілля. На запитання про те, де саме відбувається це «обслуговування», вона зауважила, що якби всякий раз запам’ятовувала, де саме буде працювати чоловік, її голова давно стала б квадратною. Від Оксани Туполєв таїтися не став і відразу попередив її, що одним із замовлень Іллі цікавиться міліція. Жінка обіцяла простежити за тим, щоб чоловік передзвонив Туполєву на роботу чи додому відразу, тільки-но проспиться. «Сьогодні від нього все одно пуття не буде», — зітхнула вона.

Льова стежив за Коржем уже два тижні. Справа ця була не з легких. Часто Веніамін Северович тікав від «хвоста», і лишалося тільки кусати лікті щоразу, як чорний «Мерседес» зникав. За цей ранок Льова губив його двічі. На щастя, обидва рази він ухитрився знову сісти на хвіст. Удруге йому пощастило біля банку «Дисконт Сі-Ейч».

Не встиг він знову «піймати» Коржа, як той зупинив машину і зник у банку, де, як устиг рознюхати Льова, знаходилися «камери схову» для особливо важливих вкладів. А коли побачив у руках у Коржа чорний саквояж, зрозумів, що не схибив. У тому, що в саквояжі — документи, які його цікавлять, у Льови не було жодних сумнівів. Здавалося, що розв’язка близька.

Коли поруч із Коржем з’явилася миловидна брюнетка в чорному костюмі, Льова не надав цьому особливої ваги. Бабієм Корж не був, але й обітниці безшлюбності теж начебто не давав… Але коли на одному з перехресть ця сама брюнетка в чорному залишила «Мерседес» із жаданим саквояжем у руках, Льова занервувався. А за хвилину з’ясувалося, що Корж, за яким він так довго ганявся, вже мертвий.

Одним оком дивлячись на дорогу, Льова набрав на мобільнику номер.

— Ісаку Лазаровичу? Це Льова. Думаю, вам треба знати. У мене новини.

— Що цього разу? — запитав хазяїн, не ховаючи невдоволення.

— Коржа убито, але убив його не я.

— Гм… Невже цегла упала на голову? — з недоброю іронією запитав хазяїн.

— Гірше. Якась дівка. Вона щойно застрелила його. Можна сказати, на моїх очах.

— А як наші папери?

— У тім-то й річ, що документи вона прихопила із собою. Зараз я переслідую її. Здається, у неї є спільник. Ви, випадково, не в курсі, хто б це міг бути?

— Ні… — після довгих роздумів сказав хазяїн. — Але це не має значення…

— Що накажете робити?

— Забери документи, а дівку і мужика — під асфальт.

Ще півгодини вони петляли по місту. Ще годину їздили просто так, аби розвіятися.