Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

руці залізної людини почали стріляти. Шпиль ледве сховав Міру за спину і прийняв кулі собі на груди. Вони вибивали на його тілі шрами. Шпиль стрибнув убік, ухилився від пострілів і кинувся до залізної людини. Та знову навела кулемети на нього, стріляла далі. Шпиль знову стрибнув убік, він був швидший, два кроки — і ось він вже досяг залізного солдата, схопив його одною рукою за голову і відірвав її. Залізна людина, наче здуріла, почала стріляти аби куди. Шпиль схопив супротивника за тулуб, легко підняв це багатопудове тіло і кинув його на землю. Потім стрибнув зверху, почав трощити залізну людину ногами. Переможно заревів і подивився на Міру, яку увесь час тримав у руці. Він хизувався перед нею своєю перемогою. При цьому не подумав, що на нього насувалися ще дві залізні людини. Вони почали стріляти. Шпиль загарчав, прикрив Міру собою, знову стрибнув убік, ухилився від куль, стрибнув, побіг, ще стрибнув. Залізні солдати ніяк не могли узяти його на приціл, крутили кулеметами, але ті завжди били туди, де Шпиль був лише мить тому. І він наближався. Тримав одну руку за спиною, руку з Мірою. Стрибнув і відірвав голову ще одного залізного солдата, а потім повалив і відірвав ногу. Стрибнув до останнього залізного солдата, повалив його і почав топтати. Трощив всією своєю вагою цей складний механізм. Стрибав і кричав так, що у всіх, хто був неподалік, закладало вуха.

Ось усе вже було закінчено. Шпиль показував Мірі залишки механізмів, гарчав, збуджений та гордий. Вона помітила рани на його грудях. Справжні рани, з яких цибеніла кров. Дивувалася. Вона ж бачила, як у Шпиля потрапив снаряд, і нічого. А тут рани від куль, нехай і кулеметних, але куль. Багато ран. Цілі потічки крові! Міра рвала рукав своєї сорочки і намагалася зупинити, кров. Шпиль задоволено бурмотів. Міра помітила панцирники.

— Шпилю, милий, тікай!

Шпиль не розумів. Він дивився на неї і нічого більше не чув і не бачив.

— Генріху, він розкидає нас, як бліх! — закричав Ліберман Люшкову. — Треба відступати!

— Я не відпущу його! Готуй сітки! — Люшков теж кричав. Він побілів, у нього були божевільні очі і він дійсно не збирався відступати.

— Його не зупинять сітки!

— Ними ми спіймали дракона!

Панцирники спецзагону вишикувалися підковою і посунули на Шпиля, який все дивився на Міру і мугикав. Вона кричала йому, що треба тікати, але він тільки облизувався і посміхався своїм грубим та страшним обличчям давнього ідола.

— Вогонь! — закричав Люшков. І встановлені на панцирниках гарматки вистрелили гарпунами, до яких були прив’язані мотузки, а до них вже сітки. Ці сітки сповили Шпиля. — Жени!

Панцерники додали швидкості, звалили Шпиля з ніг, намагалися потягнути його, але він був занадто важкий, він пручався, а потім підвівся і загарчав. У одній руці все так же тримав Міру, а другою почав дерти сітки. Потім схопив один з канатів, зупинив панцирник, який той канат тягнув. Шпиль рвонув на себе, ще і ще, він тягнув одною рукою, а коли треба було перехопити, то хапав канат пащею. Водій панцирника тиснув на газ, двигун натужно гув, колеса виривали шматки землі. Але техніка не могла протистояти чудовиську. Шпиль тягнув далі. Ось вже панцирник був поруч. Шпиль схопив його, підняв одною рукою, а потім гупнув об землю. З дверей панцирника вивалилися скривавлені люди. На інших панцирниках почали рубати мотузки і тікати. Шпиль встиг перекинути декілька з них, а потім побіг до Ворскли. По ньому стріляли солдати Єрофеєва і кіннота, що стояла біля берега. Шпиль прикривав собою Міру.

Стрибнув з розгону. Але колишньої сили вже не мав, до протилежного берега не долетів. Впав у воду, підхопився, вода йому була по груди. Пішов до берега, важко виліз на нього і побіг, скоріше швидко почвалав далі. Його хитало, видно, що ноги вже не дуже слухалися його, але він не зупинявся, тікав, тримаючи в одній руці Міру.

— Сигнальний вогонь! — закричав Люшков, який тільки-но виліз з розтрощеного панцирника. Увесь у крові, зі страшним поглядом людини, що пережила найбільшу поразку в житті. Хтось з бійців пустив у повітря ракету, яка вибухнула червоним стовпом.

— Що це? — спитав Ліберман, який ховав під кашкет свої великі вуха, а потім витирав кров із заюшеного обличчя.

— Аероплан полетить за велетнем, — неохоче пояснив Люшков.

— Ти бачив, що він може? — тихо спитав товариша Ліберман.

— Бачив, хай йому грець! Він потрібен нам, — прошепотів Люшков і сплюнув вибиті від удару об стінку панцирника зуби.

До них підбіг Єрофеєв.

— Як ви?

— Та живі, — Люшков поправив свою шкіряну курточку, витер з неї кров. Чутно було, як стогнав і плакав над залишками залізних солдат Ульріх Туазест. Плакав так, наче це загинули його діти, а не бездушні механізми. Страшно плакав, рвав на собі волосся. Люшков невдоволено подивився на німця. — Що ж, товаришу Туазест, херня виявилися ваші механічні солдата у порівнянні з цим велетнем. Повна херня, не витримує порівняння!

— Його звати Шпиль! — підбіг професор Бар-Кончалаба, який спостерігав за боєм з безпечної відстані. — би ж чули, що та дівчина звала його саме так, і він відгукувався. Його звати Шпиль! А найдивніше те, що з нього зацебеніла кров!

— Кров? Не може бути! Я бачив, як у нього снаряд потрапив, і жодної крові не було! — заперечив Ліберман.

— Та подивіться самі! Ось ходімо! — професор повів комісарів і показав їм великі плями крові. Калюжі прямо. — Це його кров! І він утратив її достатньо багато!

— Але раніше крові не було! — наполягав на своєму Ліберман.

— І