Читати книгу - "Свій час"

Місто втрачало обриси.

Точніше, не так. Його лінії подвоювалися, потроювалися, множилися, начебто їх раз по раз наводив художник-графік, набиваючи руку чи розписуючи перо. У будь-якому іншому місці форма давно б відступила перед силою і владою позачасся, — але це місто вже стільки сторіч поспіль стояло, вкорінене в традицію, і ніщо не віщувало його капітуляції перед нею в найближчому і навіть у найвіддаленішому майбутньому. А якби я перебував, скажімо, на березі моря, то й узагалі нічого не завважив би. Бувають пейзажі, незворушно стійкі до часового плину. Хіба що відступить на метр-два берегова лінія та й обрушиться раз на кілька сторіч верхівка надто крихкої скелі.

Були непевні сутінки, рожево-сіра суміш ранку, вечора, дня та ночі, і промерзла волога прохолода, що підсумовувала всі пори року в місті, що його образ у будь-чиєму змалюванні складався з дощу. Стало набагато важче бачити, куди йдеш, ступаючи пробно, немов у холодну воду, травмованою ногою; втім, вона дедалі менше про себе нагадувала. Та й узагалі, захопливіше було просто роззиратися.

Розважали вивіски. Комерція значно ефемерніша за архітектуру: вони мерехтіли, накладаючись одна на одну, не надаючись до читання, але даючи уявлення фрагментом декору, віньєткою, двома-трьома літерами. Переважно, звісно ж, псевдоготика, і це трохи смішило, адже справжньої готики місто так і не бачило — ця впізнавана естетика на рівні шрифту була радше спільним кодом, паролем, що про нього покоління домовилися між собою. Польською, німецькою, українською, і геть уже дивні готичні гебрейські літери. Згори наповзали убого-плакатні шрифти часу, що не визнавав інших стилів, і сяяли спроквола неоном ті короткі часи, коли нові господарі життя не розуміли взагалі нічого, крім блиску.

Андрій пошукав вивіску «Маркіза де Сада» — десь же тут, я ж не зайшов далеко? — та було нереально знайти щось конкретне в цьому мерехтінні.

До того ж навколо безладно і рясно, немов метелики біля плафона, снували також і люди.

Люди. Найбільш тлінне і крихке у багатошаровому малюнку часу, надто коли йдеться про місто з такою болісною історією і такою непевною перспективою. Тендітні старі жінки у чорних серпанках і ставні військовики з вензелями на погонах, замурзані діти і пишнобороді священики, фрачні пани з моноклями і рум’яні дівчата в хустинах, лицарі та робітники, панночки та шинкарі, жандарми і перекупки, студенти й офіс-менеджери — вони юрмилися на вузьких берегах майже незмінної древньої вулички і не могли розминутися, і проходили одне крізь одного, кожне у своєму, вже нескасовному часі. Привиди? — та ні, я б не сказав, хоча в них і дивні взаємини з матерією, світлом і тінню. Їхні розмови (різними, напевно, мовами) зливались у рівний гомін, але, щоб його почути, доводилося докладати додаткових зусиль, налаштовуватися, немов на цокання годинника чи на шум водоспаду.

Забалакати до когось із них, доторкнутися, ввійти в контакт було неможливо. Андрій спробував — просто так, наперед знаючи результат, проте користаючись із переваг своєї об’єктивної свободи, що її по-хуліганському — не він перший — прийняв за вседозволеність. Дівчина з неймовірною талією протекла між долонь, немов струмінь води, лицарський обладунок наскрізь прохромився пальцем, що не відчув жодного опору, неосяжне черево монаха обволокло, немов амеба, не відсмикнуту героїчним зусиллям волі руку, неохоче випускаючи її з протилежного боку. І водночас усі вони були справжні, всі перебували тут — лише не зараз, тому що жодного «зараз» не залишилося взагалі.

Як я тут опинився?.. ні, «тут» — неточне слово, воно все-таки визначає місце, точку в просторі, а з нею менш-більш усе зрозуміло: пришкутильгав на своїй одній з половиною крізь прохідний двір, загубивши дорогою один-єдиний вимір. Після всього того вільного поводження, що я дозволяв собі останнім часом із часом (люблю кричущі тавтології і плеоназми безкорисливою письменницькою любов’ю), рано чи пізно щось таке мало статися.

У цьому місті, з його усталеною репутацією містичного — я не вірю в жодну містику, але ж ті, хто вірить, списують на неї фізичні процеси, яких не в змозі пояснити інакше: зокрема, все те, що бодай якось стосується часу, величини незбагненної для більшості… У місті, де тонкі зв’язки ще тонші, вібрації складніші, химерніші вигини полів, не такі однозначні древні взаємини між «тут» і «зараз».

До того ж я, що вже тепер приховувати й дивуватися, сам цього прагнув.

Опинитися поза часом. Зовні — і подивитися.

Я звик перебувати зовні. Сторонній спостерігач життя, об’єктивний і безжальний саме через свою невключеність ні у що: від літературної тусовки з її складними внутрішніми течіями і заплутаними перехресними зв’язками — і до суспільно-політичного життя країни. Не вище за це, а просто поза, зовні, на деякій відстані, бо так краще бачити і легше розуміти. Єдине своє, рідне і внутрішнє, я створив сам — це моя сім’я, та не варто зараз про неї.

А ще мій час. З ним я давно домовився, виробив власні правила, наростив собі капсулу-хронос, невидиму зовні, але таку, що діє безвідмовно в обидва боки; на прискорення, звісно, частіше, такий головний закон життя: сперш прагнення встигнути і лише потім — продовжити, тут я не дуже відрізняюся від своїх героїв і звичайних людей, які мене раніше оточували. Та мені хотілося більше. Хотілося зрозуміти і препарувати його до кінця — найневловніше і непідвладне… стоп-стоп-стоп, про владу не йшлося! — лише зрозуміти, а для цього побачити збоку звично налаштованим об’єктивним і безжальним оком. Зовні. Отак.

Я завше отримую те, що хочу. Не так уже й важить, у який саме спосіб це відбувається, але відбувається завжди, я давно помітив.

Тільки ці слова перейшли до розряду контрафактних — «завжди» і «давно».

Найдивнішою була приголомшлива відсутність внутрішнього