Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

знехочу, почали обертатися повітряні гвинти. Почувся звук відкриваних і закриваних кранів, поскрипування валів, скрегіт шестерень. Балон аеростата над їхніми головами став роздуватися, наповнюючись газом. Стропи та інший такелаж натяглися, корпус корабля ожив, немов стародавнє чудовисько прокинулося від довгого сну. Легка вібрація пробігла від носа до корми. З кожною секундою все гостріше відчувалося, як дерев’яний корпус із носом, увінчаним фігурою бога вітрів, що дав ім’я могутньому кораблю, буквально рветься увись.

«Хуракан» був прекрасним судном, найбільшим з тих, які доводилося бачити Оскарові. Від форштевня до корми в ньому було понад двадцять метрів. Мотори, що давали йому рух, були закріплені на винесених за межі корпусу балках, до них по тонких шлангах подавалися водень і кисень, де обидва гази якимсь чином перетворювалися в електричну енергію. Але одна річ слухати Гумбольдтові пояснення, і зовсім інше — бачити все це у дії.

Найбільше Оскара цікавила система керування кораблем. Команда «Хуракана» складалася з восьми людей. Капітан розташовувався на трохи піднятій кормі, що дозволяло йому мати гарний огляд. Угорі линув гігантський балон із газом у формі сигари, виготовленої з цупкої тканини з рослинних волокон. Уся його зовнішня оболонка була розписана різними знаками, серед яких виділялося зображення синього кита.

Оскар і Шарлотта стояли на півбаку, спостерігаючи, як екіпаж змотує швартовний кінець, готуючись до польоту. Легкий дерев’яний трап, який усе ще зв’язував їх із землею, було прибрано, і ті, хто прийшли провести їх у дорогу, відступили на безпечну відстань.

Нарешті двигуни, вільно закріплені на консолях, повернулися вгору, вентилі подачі палива були повністю відкриті, і повітряні гвинти, що досі ліниво оберталися, перетворилися на суцільні виблискуючі диски. Густий потік повітря ударив в обличчя. А потім «Хуракан» повільно і велично відірвався від землі й піднявся в повітря. Його тінь, немов грозова хмара, впала на місто, що лежало внизу.

Як тільки було набрано необхідну висоту, мотори повернулися в колишню позицію, і судно полетіло вперед. Оскар бачив, як майданчик, з якого вони стартували, стає все меншим, а люди немов скулюються, перетворюючись на якихось мурашок. Тепер він міг одним поглядом охопити все місто — храми, мости, підвісні платформи площ, сади і поля, а заразом і прекрасний водоспад, у піні якого стояла яскрава веселка.

Шарлотта, глибоко схвильована, спробувала взяти його за руку, але він перехопив її долоньку, міцно стиснув і не випустив навіть тоді, коли Ксі’мал давним-давно зник за обрієм…

Був ранній вечір, коли «Хуракан» почав плавно знижуватися. Пробивши шар хмар, він випірнув із них над просторою пустинною рівниною.

З цієї хвилини будь-який спостерігач на поверхні землі міг їх помітити, але, судячи з характеру місцевості, побоюватися цього було не варто: ніяких ознак поселень унизу не було й сліду. Від обрію до обрію розстилалася нескінченна червонувато-жовта пустеля, яку подекуди перетинали звивисті русла давним-давно висохлих річок і річечок.

Головний убір верховного жерця тріпотів на вітрі, коли він наближався до борту, щоб поглянути на стародавню пустелю. На руках Юпан тримав Вілму, якій припало до душі дивитися на світ із висоти.

Оскар поглянув на обох — старого жерця і ківі — і задумливо усміхнувся. Хтозна, може, в голові безкрилого птаха зараз ворушаться невиразні спогади про ті часи, коли її предки вміли літати?

Принаймні, Вілма не відчувала страху висоти, а з Юпаном із певного часу її пов’язувала тісна дружба. Здавалося, птах відчуває глибоку любов жерця до всіх істот, що мають дзьоб і крила, нехай навіть вони не такі вже великі і літати — не їхній звичай.

Тим часом Гумбольдт і Шарлотта були заклопотані важливою справою: вони заряджали батареї лінгафона. Незабаром після старту учений знайшов спосіб підключитися до електричних кіл «Хуракана», і тепер залишалося тільки перевірити, як добре йде зарядка.

Нарешті, Гумбольдт випростався, кивнув племінниці і сказав:

— Думаю, можна відключати і це, і решту. Вони заряджені під зав’язку.

— Чудово, — відгукнулася Шарлотта. — А то останні кілька годин твій прилад почав заїкатися і гугнявити!

— Нічого не вдієш, — зауважив учений. — З часом доведеться дещо змінити в системі енергоживлення. Не варто сподіватися, що в наші дні всі віддалені племена такі технічно підковані, як «заклиначі дощу».

— А може, вам слід піти тим самим шляхом, що й ханак пача?

— Що ти маєш на увазі?

— Я кажу про їхні сонячні колектори. Чом би не отримувати енергію прямо з сонячного світла, без усієї цієї вовтузні з воднем і киснем?

— Забавна думка, — з усмішкою пробурмотів учений. — Я бачу, Оскаре, в тобі починає прокидатися справжній дослідник. Чи не відмовишся після нашого повернення додому стати моїм асистентом у здійсненні цього проекту?

Оскар не встиг заховати вдоволеної посмішки, як пролунав вигук спостерігача. Жрець перемовився кількома словами з індіанцем, котрий сидів на спостережному посту, і попростував до мандрівців, жестами пропонуючи їм перейти до лівого борту.

Сонце так сліпило, що довелося прикласти долоню дашком до лоба, аби хоч щось розгледіти. Спочатку внизу нічого не було видно, крім трьох невеликих літальних апаратів, що стрімко летіли на малій висоті над пустелею. Кожним керувала лише одна людина.

— Хто це? — запитав Оскар. — Вони нас супроводжують?

Жрець заперечливо похитав головою, після чого повісив на шию лінгафон.

— Це ті, хто пройшов ініціацію.

— Іні… як ви сказали?

— У нашого народу є звичай: кожен молодий чоловік має пройти певні випробування, перш ніж його визнають за дорослого, — пояснив Юпан. — Хіба у вас інакше?

— Не в такій строгій формі, — відповів замість Оскара Гумбольдт. — У нас кожен доводить свою чоловічу спроможність на свій лад.

— А в чому, власне, полягає ваш ритуал? — Оскар із здриганням пригадав малюнки, які йому довелося бачити в одному з томів у Гумбольдтовій бібліотеці. На них молодим африканським чоловікам протикали дерев’яними кілочками складки