Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

«Ні, неправда! - відрекла дівчина.-

Я сама по сво́їй добрій волі

Зважилась на се і ледве пана

Упросила, щоб приняв сю жертву».

І ще дужче здивувався доктор,

І сказав: «Дитино нерозсудна,

Ти сама не знаєш, що говориш.

Жити ще тобі та веселиться,

А не думати про смерть страшную.

Чи ти знаєш, що тебе чекає,

Страх який, які страшенні муки?

Адже ж знаю, що сам встид дівочий

Не звелить тобі під ніж відкрити

Ніжну грудь твою. А сього ж мало.

Я ж тебе цілком роздіти мушу,

Шнурами зв’язати руки й ноги,

До залізних кілець прив’язати,

Краяти ножем живеє тіло

І пилою пропиляти ребра,

Поки зможу руку в грудь уткнути.

Буду в груді лапати рукою,

Поки вловлю серце трепетливе.

Ти жива ще будеш, все меш чути.

А як серце я візьму рукою,

Буду торгать жили кровоносні,-

Ти жива ще будеш, се ще вчуєш.

Аж як жили я порву і серце

Вийму з груді,- ні, мене самого

Дрож проходить і мороз проймає

На сю думку!.. А що найстрашніше:

Як посеред всіх тих болів лютих

І страшних, яких іще ні одна

Не терпіла ніжная дівчина,

Як в оті тяжкі конання хвилі

Ти в нестерпній муці хоч раз крикнеш,

Хоч зітхнеш, хоч думкою самою

Пожалієш сього вчинку свого,

То даремна вся твоя посвята.

Пану смерть твоя не вчинить пільги,

А твоє життя пропало марно.

Схаменись, дівчино необачна,

Відійди, ще можеш все відкликать».

Та, всміхнувшись, мовила дівчина:

«Спасибі вам, пане мій любезний,

Що ви щиро правду всю сказали,

Що мене за смерть ось тут чекає.

Я за се скажу вам цілу правду.

Признаюсь, що я тепер боюся,

Щоб не попсувалось наше діло,

А боюсь я вашої тривоги.

Задрожить, мабуть, рука вам, пане,

Не спіймати вам мойого серця,

Не порвати жил у моїй груді!

Бо все те, що ви мені сказали,

Скорше личить бабі, ніж мужчині.

Сміло, пане! Сміло ріжте, крайте,

Я, дівчина, все стерплю, без жаху!

Не на те ж я аж сюди прибула,

Щоб в остатній хвилі відступати.

Та й чи довго потриває мука?

І не день, і навіть не годину!

А за се мій пан здоровий стане,

Я ж на вічнеє життя заслужу».

Остовпів із диву доктор сивий.

Смілості, рішучості такої

Не стрічав ніколи у дівчини.

«Га,- сказав,- як так, най так і буде!»

І повів її він до світлиці,

Де ждав Генріх на кінець розмови.

Живо к доктору звернувся хорий

І тужливо скрикнув: «Ну, що ж, доктор,

Чи ще буду я живий, здоровий?»

Супокійно відмовляє доктор:

«Що ж, дівчина ся - то справді чудо.

Не вжахнулась всіх страховищ смерті

І охотно йде на смерть кроваву.

Тож, здається, добре вдасться діло.

Ви тепер рішайте, пане: різать

Чи не різать? Се від вас залежить».

І, долонями закривши очі,

Глухо зойкнув Генріх: «Ріжте, пане!»

Ось за руку взяв дівчину доктор

І сказав: «Ходім сюди, небого!»

Радісно пішла вона, та звільна,

Важко йшов старий. Перед дверима

Зупинивсь, ключа шукав в кишені,

Потім довго шпортавсь коло замка,

Все чекав, що Генріх скаже: «Стійте!»

Але Генріх не сказав нічого.

Увійшли обоє до робітні,

І замкнув, ще й засувом засунув

Зразу доктор двері за собою.

Озирнулась по склепу дівчина:

Скрізь кліщі і гаки, скла і труби,

Дивоглядне і страшне знаряддя,

Черепи і кості чоловічі

І великий стіл насередині,

Весь червоний, з гаками й ланцями,

А на нім лежать ножі блискучі.

«Роздягайсь!» - до неї мовив доктор.

Радісно вона й поспішно з себе

Одіж верхню скинула, та спідню,

Щоб не гаять часу, здерла зразу,

Шарпнувши, у швах все розпорола

І без жаху, і без встиду стала

Зовсім гола перед сивоусим.

Як красу її старий побачив,

Що, здавалося, не мала пари

В світі,- так йому щось серце стисло,

Мов кліщами. Ся чудова квітка

За годину серед мук загине!

Та не дав сього пізнать по собі,

Але строго далі їй говорить:

«Вилізь тут на стіл сей і прострися!»

Радісно простерлася дівчина.

Він ременями їй руки й ноги

Причепив до кільців металевих,

Прикрутив ще й клямрами в суставах.

А потому ніж узяв у руки.

Ніж широкий був, блищав зловіще,

Та, його потрібувавши пальцем,

Бачив доктор, що він притупився.

От узяв він камінь мармуровий

І почав, не кваплячись, помалу

Ніж острити, по робітні ходя.

Острить, острить, пальцем потрібує,

Буркне: «Ще не остре!» - й острить далі.

Бідний Генріх сам лишився в залі,

Сам лишився ждать кінця і ліку.

Зразу силувавсь ніщо не думать,

Потім рад був думать про здоровля,

Про нове життя й нові утіхи.

Та мішались в голові ті думи.

Те страшне, що мало за хвилину

Статись тут близенько, за стіною,

Наче змора налягло на душу.

І до свого серця мовив Генріх:

«Серце ти моє, зболіле, бідне,

Будь тепер на хвилю кам’янеє!

Лиш хвилину, потім все минеться!»

Але серце мучилось, боліло

І йому спокою не давало.

Дарма він твердив разів по десять,

Що вона ж сама того хотіла,

Що вона хотінням тим щаслива,

Що коротке жде її терпіння,-

Серце в нього мучилось, боліло,

Розкидало ті слова на вітер.

А як вчув він, що там за стіною

Доктор ходить, острить ніж