Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— О, то для дітей існує спеціальна темрява? — поцікавився Середній Дейв. — Не така, з якою ти стикаєшся зараз?

Сарказм не спрацював.

— Ні, — просто відповів Котяче Око. — Не така. У нашому підвалі була інша.

— Наша мама зазвичай лупцювала нас, якщо ми спускалися до підвалу, — сказав Середній Дейв. — Вона тримала там самогонний апарат.

— Так? — якось здалека поцікавився Котяче Око. — Ну, а наш тато лупцював мене, коли я намагався вийти. Усе, досить розмов.

Вони дійшли донизу.

Там не було нікого. І тіла теж.

— Він ж не міг вижити? — озвався Середній Дейв.

— Я бачив, як він пролітав, — сказав Котяче Око. — Шия не повинна так вигинатися...

Він зиркнув нагору.

— Хто це там рухається?

— А що з його шиєю? — тремким голосом запитав Сітка.

— Розділіться! — наказав Середній Дейв. — Кожен на інші сходи. Щоб вони не прошмигнули непоміченими!

— Хто вони? Що вони тут роблять?

— А що ми тут робимо? — почав Персик й озирнувся.

— Прийшли забрати наші гроші? Після всього того, що ми пережили з ним?

— Ага... — докинув Персик, тягнучись позаду. — Ем... ви чули цей звук?

— Який звук?

— Якесь клацання...?

— Ні.

— Ні.

— Ні. Напевно, тобі причулося.

Персик нещасно кивнув.

Він почав підійматися сходами, а його переслідували крихітні тіні, що пробігли каменем.

Сюзен збігла зі сходів і потягнула О Боже коридором із безліччю білих дверей.

— Думаю, вони нас побачили, — сказала вона. — І якщо вони — зубні феї, то це не назвеш розумним прикладом політики рівноправності...

Вона відчинила якісь двері.

У кімнаті не було вікон, але її чудово освітлювали самі стіни. Посередині розташовувалося щось схоже на вітрину з відкинутою кришкою. Підлога була завалена пошматованими картками. Сюзен простягнула руку, підняла одну з них і прочитала: „Томас Агу, 4 роки й майже три чверті, Краєзамкова 9, Сто Лат“. Записка була написана ретельно заокругленими літерами.

Вона вийшла в коридор й увійшла до іншої кімнати, де побачила подібну картину спустошення.

— Тепер ми знаємо, де раніше зберігали зуби, — сказала вона. — До того, як їх зібрали й знесли вниз.

— Навіщо?

Вона зітхнула.

— Це настільки старі чари, що вони вже практично перестали бути чарами, — сказала вона. — Якщо дістати чиюсь волосину, ніготь або зуб — ти зможеш керувати цією людиною.

— То та купа контролює мільйони дітей?

— Ага. І дехто з них уже став дорослим.

— І ти... ти можеш змусити їх думати й робити те, що забажаєш?

— Так, — кивнула Сюзен.

— І можна змусити їх відкрити гаманець тата й перевести вміст за певною адресою?

— Ну, про це я навіть не задумувалася, але, думаю, цілком...

— Або спуститися вниз, розбити всі пляшки в комоді для напоїв і пообіцяти в майбутньому не брати до рота ні краплини? — запитав О Боже з надією.

— Що ти верзеш?

— Добре тобі. Не доводиться щоранку вставати й дивитися, як усе твоє життя змивається в унітаз.

Середній Дейв із Котячим Оком пробігли коридором й зупинилися біля його розвилки.

— Ти підеш сюди, а я...

— Чому ми не можемо піти разом? — запитав Котяче Око.

— Що з вами таке? Минулого разу, у Квірмі, я на власні очі бачив, як ти прогриз горло двом сторожовим псам! Може, тебе ще за руцю взяти? Давай, перевіриш ті двері, а я — ось ці.

Середній Дейв пішов.

Котяче Око зазирнув в інший коридор.

У ньому не було дуже багато дверей. Та й особливо довгим його не назвеш. І, як колись казав Часначай, небезпеки тут немає — хіба що вони принесли її зі собою.

З-за дверей почулися голоси, і Котяче Око зітхнув із полегшенням. Із людьми він здатен впоратися.

Наблизившись до дверей, він почув якийсь звук й озирнувся.

Позаду коридором мчали тіні. Вони спускалися стінами і розтікалися стелею.

Зустрічаючись, тіні ставали все темнішими. І темнішими.

Тоді піднялися. І кинулися на нього.

— Що це було? — поцікавилася Сюзен.

— Хтось наче спробував закричати, — сказав Сушняк.

Сюзен прочинила двері.

Назовні нікого не було.

Однак щось таки рухалося. Вона побачила, як у куті стискається і зникає пляма пітьми, ще одна тінь ховається за рогом. А в центрі коридору стояла пара черевиків.

Черевиків вона не змогла пригадати.

Сюзен принюхалася. Повітря пахло щурами, вологою і цвіллю.

— Пора вибиратися звідси, — сказала вона.

— Як ми знайдемо Фіалку? Тут стільки кімнат...

— Не знаю. Я повинна була... відчути її, але не зуміла. Сюзен зиркнула за ріг коридору. Здалека було чутно крик якихось чоловіків.

Вони знову вислизнули на сходи й піднялися на наступний поверх. Тут було значно більше кімнат, у кожній із яких стояло по прочиненій шафі.

Тіні рухалися по кутах. Здавалося, наче кімнатою м’яко пересувається якесь невидиме джерело світла.

— Це дуже нагадує мені дім твого... гм... твого діда, — сказав О Боже.

— Знаю, — відказала Сюзен. — Там не існує жодних правил, окрім тих, що він вигадав із часом. Сумніваюся, щоб він був щасливий, якби хтось увірвався і розкурочив його бібліотеку...

Вона зупинилася. А коли заговорила знову, її голос набув іншої тональності.

— Це місце створене дітьми, — сказала вона. — І правила залежать від того, у що вірять діти.

— Яке полегшення.

— Думаєш? Але не все буде логічним. У країні Качки душевного пундика качки здатні нести шоколадні яйця, тоді як країна Смерті чорна й похмура, тому що в це вірять люди. Щодо таких речей він додержується строгих традицій. Повсюди черепи та кості. А тут...

— Гарненькі квіти та дивне небо.

— Думаю, далі буде набагато гірше. І набагато дивніше.

— Дивніше, ніж зараз?

— Гадаю, тут неможливо померти.

— Чоловік, що злетів сходами, здався мені доволі мертвим.

— Ну, ти, може, і помреш. Але не тут. Ти... розумієш... потрапиш в інше місце. Зникнеш. Тебе просто перестануть бачити. Приблизно так це розуміють трирічні діти. Дідусь казав, що ще якихось п’ятдесят років тому було інакше. Він розповідав,