Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Коли Рома засинає й смішно сопе носом, привозять нашу їжу. Моя паста й сир у фритюрі пахнуть так, що слинки ледь не капають на підлогу. Богдан узяв собі яловичий стейк і грецький салат. Поки їмо, мовчимо. Я не знаю про що питати крім його колишньої дружини, а ще думаю, чи варто говорити про те, як вона ставиться до свого сина. Видно, що Богдан її вже не шанує. Страшно уявити, що буде потім.

Нарешті, я набираюся сміливості. Роблю вдих глибше, і на одному диханні вимовляю:

— Мені здається, Анжеліці потрібна допомога. Коли я приїхала, вона буквально вихопила в мене дитину, та й потім поводилася з ним, як мені здалося, занадто жорстко. Обсмикувала його, підвищувала голос.

Розповіла. Прямо гора з плечей.

— Чому відразу не сказала?

— Та якось… ти відразу пішов із нею розмовляти й до слова не довелося. Та й потім теж.

— Я не знаю, що робити. Коли про все дізнався, їхав із твердим наміром завтра ж подати заяву на позбавлення її батьківських прав. А тут охолов. Нерозумно вона, звісно, вчинила, але сина ж любить, а тепер ось це…

Я починаю розуміти, що даремно розповіла про те, що бачила. Може, мені здалося й це норма в їхніх стосунках? Можливо, в Анжеліки таке виховання, а інакше вона не вміє. Хто я така, щоб судити про це?