Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Техніка

Для кожного митця стиль — основа техніки. У Кокто він лишається по суті незмінним, що б він не творив: прозу, поему, фільм, картину. Завжди стрімкий і суворий, він економний у словах і прикрасах і довго цілиться, щоб влучити у саме яблучко, чого б це не коштувало. Я часто спостерігав, як він малює. Потрібна лінія лягала на папір без вагань і без переробок, з чудовою майстерністю. Це було майже неймовірно. Здавалось, він обводить заздалегідь нанесений малюнок, але недоторканна білість паперу гарантувала справжність творчого акту.

І так само було з віршами і прозою. Він довго обмірковував і мало закреслював. У його поезії послідовно змінювались два стилі. В часи його бурхливої молодості для нього був характерний стиль параду, ярмаркового оркестру, словесної фантазії та гри слів; але незабаром він втомився від цього жонглювання і декоративних надмірностей і благополучно перейшов до другого стилю, який нагадує своїми незвичайними інверсіями великих поетів XVI століття.

«Наслідування», — твердили його ганьбителі. Але Пруст і Валері вважали, що наслідування — школа митця, і довели це своїм прикладом. У прозі Кокто прагне міцного мускулистого стилю. Він завжди приймає перше ж слово, підказане музою, навіть коли воно дещо дисонує, тим більше коли воно дисонує. «Ідея народжується з фрази, як сновидіння — із положення сплячого». Його вчителем у прозі був Монтень, який завжди казав те, що хоче сказати, і так, як подумалося. У стилі Кокто є певна кострубатість, але, перечитуючи себе, він соромився тільки зайвих прикрас. Він хвалить Чарлі Чапліна за те, що після кожного фільму той, за його власним виразом, трусить дерево. «Треба, — казав Чаплін, — лишати тільки те, що тримається на гілках». Кокто знав, що може зберегти свій стиль, лише залишившись вірним своїй натурі, і що його вольти обмежені дуже маленьким простором.

Він часто повторював, що розвиток таланту митця — це його моральний розвиток. Скромність, безпомилковість суджень і душевна щедрість потрібні для чистоти стилю. Гюго сказав би: «У віртуозності є своя доброчесність». Кокто говорив: «Коли б це було можливо, я б з радістю відкрив інститут краси для душ, хоч зовсім не вважаю, що моя душа прекрасна, і не надіюся творити чудеса, але мені хотілося б, щоб клієнти турбувалися про свою внутрішню витонченість». І справді, зовнішня витонченість — лише віддзеркалення внутрішньої. Кожен твір — завжди портрет-спогад його автора.

У романі його техніка з часом все удосконалювалася. «Великий відступ» автобіографічний. «Тома-самозванець» теж до певної міри близький автору. У Гійома Тома де Фонтеноя багато спільних рис з Кокто. У «Важких дітях» є незабутні описи й образи, які роблять цей роман майже шедевром: краса жорстокого учня Даржело, ліцеїсти у снігу і особливо дитяча кімната. Бувають сім’ї з укладом життя, які приголомшують людину із здоровим глуздом. Кокто — майстер таких описів. Але головна і надзвичайно рідкісна перевага Кокто в тому, що він зберіг у собі досить дитинності, щоб любити дітей і описувати їхні священні ігри.

Ми вже описали криву його театральної кар’єри. Так званий «бульварний» театр умирав, коли Кокто прийшов до нього. «Треба було перейти до інших вправ». Цим викликано його звернення до античності («Антігона», «Едіп», «Орфей»), до середніх віків («Рицарі круглого стола») або до сюрреалістського фарсу («Парад», «Молоді»). Потім для Кокто настав час вступити у суперечку з самим собою. «Расін, Корнель, Мольєр були бульварними авторами своєї епохи. Не слід обманюватися, бульвар означає масового глядача. Саме масовому глядачу адресується театр». Звідси — повернення до «бульварної» трагедії: «Важкі батьки», «Священні чудовиська», «Пекельна машина», «Двоглавий орел».

Надзвичайним є його внесок у розвиток кінематографії. Він був одним з перших письменників, які зрозуміли, що так само, як роман і театр, кіно може народжувати твори мистецтва. Творці фільмів пишуть «світловим чорнилом», але закони стилю лишаються незмінними: сувора простота, ритм, скромне підпорядкування вимогам фаху. Камеру важче пересувати, зате в неї є власні відкриття, які використовує великий митець. Так, Мікеланджело вмів здобувати навіть з недоліків мармуру рідкісну красу. Кокто хотів бути в кіно не поетом, який, жалібно зітхаючи, поблажливо ставиться до техніки, а майстром на всі руки, котрий працює на знімальному майданчику. «Мій метод простий, — казав він. — Не турбуватися про поезію. Вона повинна з’явитися сама собою. Досить вимовити вголос її ім’я, щоб сполохати її».

Таїна, як і поезія, не дозволяє приручити себе. Вона тікає від того, хто її шукає. Вона давалася Кокто, який, затаївшись, чекав на неї в студії, оточений своїми спогадами. Найпрекрасніші міфи приходять до нас з глибини віків Він приймав їх, омолоджував і оновлював. Відомо, що поряд з Бюнюелем, Рене Клером[224] Кокто був одним з перших творців фільмів-поем. «Кров поета», «Красуня і Чудовисько», «Вічне повернення», «Орфей» залишаться шедеврами наших кінотек. Як і Свіфт, він розумів, що чим надзвичайніша розказана історія, тим реалістичнішим має бути оповідач. Треба зашифрувати невидиме і чітко окреслити контури неймовірного. Вірогідність виникає лише в тому разі, коли автор оточує таїну прикметами буденності. Ось чому у творах Кокто Смерть супроводжує моторизований ескорт, замість чортів у пеклі діють бюрократи у піджаках і по радіо передаються кодовані послання з того світу. Цим він досягає особливої таємничої краси. Значення великих міфів у тому, що вони існують.

Що ж залишиться від Жана Кокто? Загалом, досить багато. Два фільми, які належать до числа найкращих, створених у нашу епоху, яку можна вважати середньовіччям кінематографа; трагедії, романи, поеми, кілька глибоких есе про мистецтво. Залишиться усе те, що хоч і не носить його імені, але зобов’язане йому народженням: від російських балетів Дягілєва до музики «Шестірки», від романів Радіге до картин Едуарда Дермі і Жана Маре. Залишаться витончені і благородні фрески, каплиці, зал одружень. Головне ж — залишиться, поки хоч один з нас живий, спогад про Жана Кокто, чарівника слова, законодавця смаку, поета невидимого; залишиться ця непокірна шевелюра, ці живі ніжні очі, нарешті, цей низький хвилюючий голос, який звучав незабутньою музикою.

Роже Мартен дю Гар

[225]

Я познайомився з Мартен дю Гаром 1922 року в абатстві Понтіньї[226]. Після виходу «Жана Баруа» я не переставав захоплюватись його талантом. Як