Читати книгу - "Війна Калібана"

- Я… вважаю що так?

- Ти так не вважаєш. Ти хочеш розібратися хто ж вбив твоїх людей і бажаєш аби політики перестали мастити колеса марсіянською кров’ю. То холера ясная! Я теж цього хочу.

- Але я марсіянська військова на дійсній службі, - відповіла сержантка, - якщо я продовжую працювати на вас, то я вчиняю зраду.

Те, як вона це сказала не було ні наріканням ні звинуваченням.

- Вони тебе не відкликають, - відповіла наймогутніша особа в ООН, - і вони не відкличуть. Дипломатичні правила контактів під час військового стану майже такі самі для вас як і для нас, і це десять тисяч сторінок дев’ятим шрифтом. Якщо ти прямо зараз отримаєш наказ, я здатна направити стільки питань та запитів на уточнення, що ти у цьому кріслі і помреш від старості.

- Якщо ти хочеш когось вбити за Марс, тобі кращої цілі ніж я годі шукати. Та якщо ти хочеш зупинити цю ідіотську, грану війну і розібратися хто насправді за нею стоїть, повертайся до свого столу і розберись хто яке формулювання бажає.

Боббі мовчала мить, яка затягнулася надовго.

- Ви розглядаєте це як риторичну ситуацію, - нарешті відповіла Дрейпер, - але для вбивства вас є цілком серйозне підґрунтя і вчинити так я можу.

Легкий холодок пробіг по спині Авасарали, але вона не дозволила йому досягнути обличчя.

- В майбутньому я постараюсь не переоцінювати цю точку зору. А тепер до роботи.

- Так, сер, - відповіла сержантка, підвелася і вийшла з кімнати. Крісьєн видихнула, її щоки надулися. Вона запросила марсіянського морпіхи зарізати її у власному офісі. Її потрібна довбана хустинка. Дзенькнув її ручний термінал. Термінова, поза розкладом доповідь червоним банером закрила її звичний екран. Натиснула, чекаючи ще гірших новин з Ґанімеду.

Це було про Венеру.

Сім годин до того, «Арбогаст» був есмінецем третього покоління, що зійшов з бушевських стапелів тринадцять років тому та пізніше був перебудований у військово-наукове судно. Останні півроку він знаходився на орбіті Венери. Більшість даних з активних сканерів, що надходили до Авасарали були отримані з нього.

Подія за якою вона спостерігала, була знята двома телескопічними станціями розвідки широкого спектру, що випадково дивилися під правильним кутом і ще тузенем корабельних оптичних станцій. Зібрані ними дані ідеально співпадали.

- Прокрути ще раз, - наказала жінка.

Коли вона тридцять років тому зустріла Майкла-Жона де Ютурбе, він був польовим техніком. Наразі він фактично був головою спеціального наукового комітету та чоловіком її сусідки по кімнаті з університету. Тепер його волосся випало або посивіло, темно-брунатна шкіра стала потрошу відставати від кісток, але квітковий аромат дешевого одеколону залишився тим самим.

Він завжди був дуже скромною, майже антисоціальною людиною. Вона знала що для підтримання зв’язку не варто його багато розпитувати. Маленький, захаращений офіс науковця знаходився у чверті милі від її власного і за останні десять років вони бачилися разів зо п’ять, причому лиш тоді, коли їй було потрібно швидко прояснити щось складне і туманне.

Після подвійного натискання, зображення на екрані терміналу повернулося до звичного. Знову цілий «Арбогаст» з несправжніми кольорами плив над венеріанськими хмарами. Таймер відео почав відлік секунда за секундою.

- Розкажи, на що я дивлюся.

- Гм. Добре. Ми почали з піку. З такого самого, який ми спостерігали коли Ґанімед почав котитися в пекло.

- Першокласно. Маємо два вимірювання.

- Це надійшло перед боєм, - продовжив чоловік, - десь за годину, чи трохи менше.

Під час бою голденівців. До того як вона змогла його узяти. Але яким чином Венера відповідає за рейд Голдена на Ґанімеді? Чи ж сержантів монстр був частиною цього бою ?

- Потім пінґ в радіодіапазоні. Прямо, - він натис на паузу, - тут. Масивний сплеск на третій секунді по семи секундній сітці. Воно спостерігало, але знало куди дивитись. Я вважаю що це через активні сканери. Вони привернули увагу.

- Нехай.

Він поновив програвання відео. Картинка стала дещо більш зернистою, і Майкл задоволено гмикнув.

- Ось це цікаво, - він сказав так, наче все інше цікавим не було, - якесь пульсуюче випромінювання. Перешкодило усім телескопам за виключенням одного інструменту виключно видимого спектру на Місяці. Воно взагалі продовжувалось десяту частину секунди. Мікрохвильовий викид опісля – це звичне активне сканування.

- Щось голос в тебе розчарований, - крутилося на язиці Авасарали, але острах і очікування наступних подій не дозволили їй висловитись. «Арбогаст» з п’ятиста семидесяти двома душами на борту розділився на частини немов хмара. Плити корпусу відділилися акуратним, рівними рядами. Фермові надбудови і палуби розділилися. Інженерний відсік від’єднався, зсунувшись в бік. На зображенні перед нею вся команда лишилась незахищеною від глибокого вакууму. У той момент на запису, що вона переглядала вони померли, але мертвими не були. Це мов дивитися на анімовану конструкцію – кубрик ось тут, інженерна секція ось тут, пластини що прикривали рушій, зробили його ще більш монструозним.

- А ось тепер це особливо цікаво, - сказав Майкл-Жон, зупинивши відео, - дивись що відбувається, коли ми збільшимо картинку.

- Не показуй мені їх, - хотіла сказати жінка, - я не хочу бачити як вони помирають.

Але зображення, яке він рухав містило не людських істот, а вузол складних труб. Він рухався уперед повільно, кадр за кадром і зображення робилося туманним.

- Це абляція43? – запитала вона.

- Що? Ні-ні. Ось, я ближче покажу.

Зображення знову стрибнуло. Туманність виявилась ілюзією, утвореною хмарою дрібних шматочків металу: болтами, гайками, кліщами Едісона, ущільнювальними кільцями.

Жінка примружила очі. Це не було хаотичною хмарою. Як залізні ошурки під впливом магніту, кожна дрібна частина розташована була по лінії, причому перед нею і позаду були наступні деталі.

- «Арбогаст» не розвалився на частини, - сказав він, - його було розібрано. Схоже що було п’ятнадцять окремих хвиль, кожна з яких розбирала наступний рівень механізмів. Розібрали увесь корабель до гвинтиків.

Авасарала глибоко вдихнула, потім ще раз, і ще аж поки звуки зникли у за краєм прірви а ошелешення і страх зменшилися до таких розмірів, що їх стало можливо запхнути під спід свідомості.

- Що це зробило? – легким тоном запитала вона? Було зрозуміло що