Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Якщо скажеш, чого хочеш, завжди є ризик, що цього не отримаєш. Але якщо мовчатимеш, то вже нічого не отримаєш точно.

Що ж до другого правила, тільки від нас залежить, чи ми зможемо жити, ні про що не шкодуючи. Ми можемо звинувачувати роботу, керівника, чоловіка або дружину, своїх батьків, дітей чи гени в тому, що маємо якісь обмеження, однак у результаті наше життя стає таким, яким ми його робимо.

Енні Ділард якось написала, що те, як ти проводиш свій день, свідчить про те, як ти проживаєш усе своє життя. І я завмерла, прочитавши цю фразу. Вона звучала як смертний вирок. Чи довічне ув’язнення. Невже моє життя буде таким, як кожний мій день? Ого! Це звучало жахливо, аж доки я не змінила свій підхід до кожного дня.

Було чимало днів, коли я шкодувала, що мені бракує на щось часу, і вигукувала: «Ох, якби ж то я…» І чого я чекала?

Якщо наше життя справді схоже на кожен день, то більшість некрологів — це неправда. У них ніколи не пишуть, що якась «Джейн Доу» прожила життя, ласуючи цукерками та дивлячись серіал «Одне життя, щоб жити». Але якщо вона й справді щодня це робила, це означає, що її життя було саме таким, правда ж?

А як щодо «Джона Доу», котрий проводить свої дні на роботі, яку ненавидить, а решту життя — коло барної стійки, де скаржиться на цю роботу? Він може подумати, що змарнував тільки один день, а насправді марнує життя. У його некролозі напишуть про дітей — навіть тих, які припинили з ним спілкуватися багато років тому. У ньому зазначать онуків, навіть якщо він не бачився з ними протягом останніх чотирьох років і не пам’ятає їхніх імен.

Якось я прочитала, що кожному варто написати власний некролог — такий, яким ти хотів би його бачити, — і з’ясувати, якими є твої справжні бажання. Спробуй. Витрать на це одну годину своєї відпустки, вихідного або обідньої перерви — і напиши, як хочеш прожити це життя. Це може стати його оновленням.

Щоб ні про що не шкодувати, я роблю дві речі. Коли я переглянула відео з виступом Стіва Джобса у Стенфордському університеті, я занотувала запитання, яке він щодня собі ставив. Тепер я щоранку перечитую ці слова. Я бачу їх, коли відчиняю шафку, щоб узяти зубну щітку: «Якби сьогодні був останній день мого життя, чи хотів би я зробити те, що планую зробити?» Потім роблю паузу, щоб переконатися, що відповідь — «так». Якщо ж «ні» — коригую свої плани на день.

А наприкінці кожного дня я здійснюю «десятий крок» із програми анонімних алкоголіків — цього мене навчили друзі з групи підтримки: «Проводимо самоаналіз, і коли робимо помилки, то одразу їх визнаємо». Вони навчили мене швиденько «сканувати» день, перш ніж лягти спати, щоб перевірити, чи закривала я своє серце від інших, була егоїстичною, нечесною, несправедливою, ображеною, наляканою або розгніваною. Чи була доброю і чуйною? Чи думала про інших, а чи тільки про себе? Чи образила когось? Чи треба мені попросити в когось пробачення? Це швидке сканування, а не тілесне покарання. Після цього я прошу Бога благословити кожного, кого я могла образити своїми діями або бездіяльністю, і молюся про те, щоб мати змогу гідно вибачитися наступного дня.

Роби це досить довго — і зможеш виправити свої помилки ще до того, як зіб’єшся з курсу. Ти зможеш упіймати себе на цьому, вибачитися, скоригувати свій курс — і рухатися далі. Не тягни цих «заручників» до свого ліжка, не прокидайся з ними, не перенось їх на наступний день. Усі вільні. Жодного емоційного «похмілля».

Щоденна самооцінка допомагає тримати себе в руках, і твоє життя рухається правильним шляхом. Деякі люди здійснюють швидку перевірку протягом дня, щойно відчувають, що щось негаразд. Робиш паузу, відступаєш на крок назад й аналізуєш думки, відчуття і вчинки — свої, а не чиїсь.

Я не хочу дійти до кінця життя й опинитися під купою своїх жалів. Це трапляється з багатьма людьми. Працівники госпісів розповідають історії про людей, які багато про що шкодують в останні місяці свого життя. Вони надто боялися жити так, як дійсно хотіли. Не змогли вибачитися перед своїми братами й сестрами, батьками, чоловіком чи дружиною, дітьми. Вони забагато працювали, а потім шкодували, що не можуть повернути цей дорогоцінний час. Хвилювалися через дрібниці, які не мали жодного сенсу. Вони шкодували, що не говорили «Я тебе кохаю» частіше, аніж «Я ж тобі казав». Вони втратили зв’язок із найближчими друзями й дозволили їм зникнути з їхнього життя. Вони не навчилися отримувати задоволення від життя, граючи за його правилами.

Моя подруга Сара Максвелл колись працювала музичним терапевтом у госпісі Західного резервного університету Кейса. Вона допомагала людям примиритися з минулим і покращити стосунки з найближчими людьми, перш ніж вони відійдуть із життя. Одного разу Сара запитала, чи не можу я зробити послугу для однієї з її пацієнток. Ця жінка хотіла, щоб я поділилася з іншими тим, про що вона найбільше шкодувала. Місіс Р. було 80 років, і вона написала таку передсмертну записку:

Коли я лежу в ліжку, численні волонтери роблять моє життя приємнішим. Коли я бачу радість, яку вони дарують іншим і приймають від інших людей, я дуже шкодую. Я жила навпроти будинку для престарілих, і мені навіть не спадало на думку піти туди, пожертвувавши своїм часом, і подарувати усмішку самотній людині. Я відчуватиму, що мені вдалося щось змінити, якщо переконаю інших працювати волонтерами хоча б годину на тиждень. Ви можете стати волонтером госпісу, відвідувачем будинку престарілих або репетитором у школі. У світі так багато людей, які роблять гарні вчинки. Будьте одним із них.

Це було її передсмертне бажання. Віддай одну годину свого часу на тиждень — і ти не пошкодуєш про це, коли настане час піти з життя.

Про що ти найбільше шкодуватимеш наприкінці життя?

У чому різниця між тим, як ти живеш і як хочеш жити? Щойно ти це зрозумієш, ти почнеш жити життям, якого прагнеш, — тим, яким варто жити.

Урок 50

Знайди свій «Ґрааль»

Будь тим, ким тебе хоче бачити Бог, — і ти запалиш цей світ

Щовесни батьки