Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

До початку турніру залишилося всього нічого. Весь цей час я бачила Ліама лише вночі - він приходив надвечір, а залишав мене на світанку. Якби не зростаюча з кожним днем тривога, я сміливо назвала б ці ночі найщасливішими ночами в моєму житті.

Я так і не зізналася Ліаму про своє делікатне становище - просто не знаходила слушного моменту: то він порався з Алімом, то ми кохалися, то просто ніжилися в обіймах одне одного. Пам'ятаю, як він притулився носом до моєї шиї біля самого вушка і, засинаючи, пробурмотів:

- Ти по-іншому пахнеш... Так солодко... Але по-іншому...

Обережно обгорнувши мене руками, міцніше притиснув до себе, і заснув. А широка долоня з розставленими в сторони пальцями влаштувалася на моєму животі, зігріваючи його своїм жаром і немов захищаючи нашу ще ненароджену дитину.

Дивно, але саме цієї ночі я зважилася уві сні пошукати Деніела, знайшла в собі сміливість дізнатися, що з ним сталося насправді. Спочатку я довго плутала в темному лісі, потім потрапила до парку, який мало чим відрізнявся від того лісу. І тільки рукотворні доріжки, посипані кольоровими камінчиками, говорили про те, що людське житло близько. У вікнах похмурого будинку горіло світло. Немов злодюжка, я підкралася до одного вікна й обережно зазирнула в нього. Широкоплечий чоловік з абсолютно лисим черепом і різкими, майже потворними рисами здався мені знайомим. Я вдивилася в його обличчя пильніше, напружила пам'ять. Де я могла я його бачити? Таких персонажів не так просто забути! І раптом у кімнату увірвалася невисока жінка в дивній мішкуватій сукні. Її шия, зап'ястя, ноги до щиколоток були оповиті яскравими стрічками та намистом. Голову вінчала копиця білосніжного волосся. Я мало не запищала від захвату - це ж Нола!  Та сама жінка-лікарка, яка не раз допомагала мені, і яка свого часу занурила дівчат, що так і не стали нареченими "чистих", у довгий сон.

Я була дуже рада бачити і її, і її ісідіанського чоловіка - чаклуна Аркарона. От тільки щиро дивувалася, чому я опинилася саме біля їхнього будинку? Ситуація більш-менш прояснилася, коли в мене за спиною зашелестіло каміння, розсипане доріжкою, і почулися тихі голоси. Я озирнулася і завмерла від несподіванки. Потім повільно відступила в тінь. І все ж, мій рух було помічено. Великі карі очі мого Деніела зупинилися на моєму обличчі, повільно розширюючись від подиву. Він мав незвичний вигляд... Широкі штани-шаровари, шкіряні шльопанці, такі, які частенько носили ісідіанці, простора сорочка з глибоким вирізом. Його вбрання мало чим відрізнялося від одягу, який був зараз на Аркароні.

Звичайно, його зовнішній вигляд здивував мене. Але ще більше мене вразив вигляд високої, витонченої ісідіанки, що горнулася до його грудей. Його рука так ніжно обіймала її за талію, що я й не згадаю, чи обіймав він так коли-небудь мене.

- Я... Я тебе знаю, - раптом сказав він, явно звертаючись до мене.

Серйозно? Ти МЕНЕ знаєш? Це що ще означає?

Дівчина, яку він обіймав, раптом стрепенулася, відірвала від нього вочевидь закоханий погляд, подивилася на всі боки. Вона ковзнула поглядом і по мені, але навіть не затрималася - вона просто не могла мене побачити. Це було дано лише моїм близьким людям. Ось Деніел виразно бачив мене, але... не впізнавав.

- Ти... - він зробив крок до мене. - Хто ти?

На звук його голосу з дому вискочив Аркарон. Я нервово здригнулася, позадкувала. Але він теж не помітив мене, хоча оглядався дуже пильно.

- Деніел? - прогудів він. - Що сталося? У тебе знову видіння?

- Жінка, - тихо промовив Деніел, пояснюючи, і знову звернувся до мене, навіть не подумавши відпустити ісідіанку. - Хто ти?

Чи було мені в той момент прикро? Чи спалахнули в мені ревнощі? Ні... Хоча самолюбство моє, звісно, постраждало - чи давно він із цією жінкою? Зустрічався з нею до свого зникнення? Та яка різниця!

Тут скрипнули двері й на ґанок вискочила Нола. Я чітко бачила, як її очі люто, ревниво спалахнули, коли вона побачила ісідіанку, що вчепилася в Деніела, немов кліщ.   Було очевидно, що їхні обійми дуже були їй не до душі.

- У Дена знову видіння, - прикро сказав Аркарон.

Нола ж простежила за поглядом Деніела, здригнулася, витягнулася в струну, і раптом, вибухнувши риданнями, кинулася до мене:

- Каприиз! Дівчинка моя! Пробач, моя маленька, що я не додивилася!

Її руки, що явно зібралися обійняти мене, пройшли крізь мене, залишивши після себе не дуже комфортне відчуття пульсуючого тепла.

- Розумієш, Аркарону вдалося оживити Демісона...

- Нола! - окликнув її Аркарон. - Ми ж домовлялися!

- А про це, - вона гнівно тицьнула в молоду жінку, на обличчі якої зараз панував дуже дивний вираз, і в Деніела, що не надто активно намагався відчепити від себе її руки, - про це ми теж домовлялися? Каприз, розумієш... - вона заламала руки і в розпачі подивилася на мене. - Деніел знайшов Демісона і допоміг йому втекти. Аркарон просто переплутав їх. Він оглушив Деніела магією і притягнув до нас, думаючи, що це Демісон. Він не знав, що брати помінялися місцями... Від магії Деніел втратив пам'ять. Він... нічого не пам'ятає.

Нічого не пам'ятає? Чи так це? Чому тоді так дивиться на мене, неначе впізнав? А може, воно й на краще? Може, сказати йому про Ліама? Чи нехай живе в невіданні?

- Я не тримаю зла, - сказала, сама дивуючись своєму спокою. - Будь щасливий, Деніел.

Зробила зусилля і... прокинулася в ліжку у своїй спальні. Переді мною колишуться прозорі фіранки, крізь навстіж відчинене вікно струменить пахуче квітковими і фруктовими ароматами повітря. Мене ніжно обіймають руки коханого чоловіка. А всередині... панує спокій. Немов камінь якийсь із душі впав. Я обережно змахнула сльозу, що покотилася по щоці, і посміхнулася, глибоко зітхнувши.

- Хочеш, я вб'ю його? - пролунало глухе над вухом.

Я від несподіванки здригнулася і повернула голову, одразу зустрівшись із палаючим смарагдовим поглядом.

- Ні, не хочу. Нехай... буде щасливий. Ліаме, я маю тобі сказати щось...