Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Перевертень не приєднався до гри. Сів за столик, який ще не встигли зайняти, перерахував вміст неабияк схудлого гаманця, скрушно зітхнув і покликав служницю.

– Баранячу ногу, пива і десять льодяників!

З чого я зробив висновок, що він якщо й не помітив мене, то спрогнозував мою появу. Дріб’язковий, гад. Знає ж, що я солодощів терпіти не можу, але гризтиму для зміцнення легенди.

Тим часом столики для гри звільнили і посунули, створивши подобу сцени. Зашкребли стільці й лавки, притихли голоси. Я сів навпроти Каррана, однак той нічого не сказав, лише показав кулак. Ніс немилосердно занив у передчутті нового зіткнення, а перевертень зауважив:

– Бачиш тих двох? Виряджених?

Звісно, я їх бачив. Мої старі знайомі в розшитому золотом вбранні. Ті, що йшли геть. Вони сиділи біля самого помосту, старанно вдаючи, начебто чекають на виступ. А, може, і справді чекали. Тільки пані Троянда мала співати не для них. Ті важливі гості, до яких підлещувався господар, розташувалися в невеликій ніші, куди слуги притягли м’який диван, а служниці постійно підносили нові страви.

Розглянути мені вдалося лише ватажка, який і не намагався ховатись. Він знаходив усмішку для кожної жінки незалежно від її віку та вроди, а пані в подяку нагороджували його захопленими зітханнями і зацікавленими поглядами. Хоча, відверто кажучи, нічого привабливого в ньому не було. Гостре підборіддя, дівочі губи, великі очі, біле волосся… У його зовнішності таїлась якась безглуздість, але, здавалося, ніхто, крім мене, цього не помічав. До речі, більшість чоловіків теж ловили його рухи, намагалися скопіювати поведінку. І ніхто не прагнув показати нахабі його місце. Ось що означає репутація!

Супутники біловолосого поводились, навпаки, тихіше води, нижче трави. Лиш промайнуло золотисте волосся одного з них та прозвучали тихі слова:

– …моїй дружині принесіть…

Дивний голос. Було в ньому щось знайоме, але водночас чуже. Ніби чуєш сусіда, у якого раптом з’явився іноземний акцент.

Господар плеснув у долоні.

Всі світляки, крім тих, що висіли над гральними столами, погасли. Тихо заграла музика, повільно нарощуючи темп і гучність. Начебто скрипка і сопілка… Дивовижне поєднання. Одна плакала, друга веселилась… а з темряви повільно виходила пані Троянда, і важкий оксамит її темно-червоного плаття майстерними пелюстками струменів по підлозі. Вона знала, що має дивовижний вигляд, і сприймала це знання зі спокійним задоволенням впевненої у собі королеви.

А потім жінка заспівала. Це була якась стародавня мова, з якої я зрозумів тільки одне слово – «Кохання», але пісня змушувала душу злітати на небачені вершини і падати в безодню, з якої немає виходу, парити в хмарах і болісно пробиратися в темних печерах, знаходити своє щастя і втрачати його, розуміючи: нічого не повернеться, навіть пам’ять з часом потьмяніє…

– Дивись, підходить! – Карран штовхнув мене ногою під столом.

Я немов прокинувся, здивувавшись силі волі перевертня. Треба ж, і під спів справжньої сирени він думає про справу!

Пісня закінчувалася. Відвідувачі сиділи з блаженством на обличчях, і навіть ті виряджені розімліло усміхалися. А до них підбирався жах. Так мені здавалося, поки я спостерігав за переміщенням звичайного на вигляд чоловіка в потертому плащі й чоботях зі шпорами. Він ішов неспішно, ніби зумисно натикаючись на столи, але ніхто не наважувався зробити йому зауваження. А ті двоє дивилися на пані Троянду, що плавно зникала в темряві.

Маргет зупинився прямо за ними. Мені було видно тільки його профіль – прямий тонкий ніс, губи викривлені в задоволеній посмішці…

– Треба щось робити!

– Дивись. – Карран схопив мене за руку, утримуючи від необачних дій.

З обличчя колишнього жерця повільно сповзала посмішка. Нарешті воно застигло в здивованій гримасі.

Востаннє промайнув поділ сукні співачки, а двоє чоловіків уже лежали зі зламаними шиями. В руці Маргета виник чорний кинджал. Ні, він не обшукував своїх жертви. Тоді звідки?..

– Штампують їх, чи що? – немов продовжив мою думку Карран.

Це було неможливо. Настільки сильні артефакти могли існувати в одному екземплярі – закони Клуса не забороняли магам створювати щось «для особистого користування», як не забороняли це дарувати або продавати. А масове виробництво чарівноі зброї строго контролювалося короною і самим Великим магом Радісом, до того ж коштували такі артефакти захмарно. Їхнє виготовлення напевно вимагало величезних витрат магії. Тому третій діючий Рятівник за неповний тиждень насторожував.

Скористатися кинджалом Маргет не встиг. Пролунав несамовитий жіночий вереск, метнулася стрімка біла блискавка – і колишній жрець пропав. Ні, він не створив портал, а просто зник. Розсіявся у повітрі.

– Привид! – видихнули десятки ротів одночасно.

– Він живий, – тихо сказав Карран. – Я ж сам бив йому писок. Бачив? Заговорені ланцюги залишили шрами, досі не зійшли. Це якась нова магія. Не наша, бо він за своєю суттю людина. І не людська, тому що в присутності Лана вона не діє. Не магія когось із богів – знову-таки Лан здатний її знищити. Який висновок? Няве?.. Чуєш?

Я не слухав. Просто згадав, де бачив біловолосого раніше. Тільки на картинках у книгах його зображували більш мужнім і героїчним.