Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Кінчай, Феноліо, не думай уже про Орфея! Пиши сам! Якби ж тільки аркуш не був такий страхітливо порожній!

— Ну, приходьте вже! — шепотів він. — Приходьте, кляті слова! Це ж діти. Діти! Врятуйте їх!

— Феноліо! — стривожено озвався до нього Розенкварц. — Де Іво та Деспіна? Що сталося?

Але Феноліо міг тільки знову обхопити голову руками. Де слова, щоб відчинити кляту замкову браму, поламати піки й підсмажити Ворона на його власному вогні?

Розенкварц дізнався, що сталося, від Мінерви, коли та повернулася від замку без дітей. Свистун знову виголошував промову.

— Сказав, що йому набридло чекати, — розповідала Мінерва безбарвним голосом. — Він дав нам тиждень, щоб привести Сойку. Бо інакше пожене наших дітей на копальні.

Потім подалася вниз, на порожню кухню, де, мабуть, і досі стояли тарілки, з яких їли вранці Іво й Деспіна.

А Феноліо й далі сидів над чистим аркушем, на якому не було нічого, крім слідів його сліз. Година за годиною. До пізньої ночі.

Сойчина відповідь

— Хочу корисним стати, — заговорив Гомер, але слухати Ларх не хотів.

— Тоді тобі ховатися не можна, — мовив Ларх. — Тобі не можна відвертати очі.

Джон Ірвінґ. Господня порада і чортів внесок

Реза, біла, мов полотно, писала своїм найгарнішим почерком. Як і тоді, коли в чоловічому вбранні сиділа на ринку в Омбрі й заробляла письмом на хліб. Скляний чоловічок, що колись належав Орфеєві, мішав їй чорнило. Вогнерукий приніс Яшму в табір розбійників. І привів Фарида.

«Такою є відповідь Сойки, — писала Реза, а Мо тим часом стояв коло неї. — За три дні він віддасть себе в руки Віоланти, вдови Козимо й матері законного спадкоємця Омбри. В обмін за це Свистун відпустить омбрійських дітей, яких він підступно захопив, і засвідчить печаттю свого пана, що вони назавжди будуть у безпеці.

Тільки тоді, коли буде виконано цю вимогу, Сойка буде готовий вилікувати книжку з чистими сторінками, яку він оправив Змієголову з Сутінкового замку».

Меґі бачила, що рука її матері під час письма й далі вагається. Розбійники обступили її і приглядалися. Жінка, яка вміє писати… Жоден з них не опанував цієї науки, крім Батиста, навіть Чорний Принц. Усі вони намагалися відрадити Мо від його постанови, навіть Дорія, що спробував застерегти омбрійських дітей, а потім був змушений дивитись, як Свистун полонив їх і вбив Люка, його найвірнішого товариша. Все марно.

Тільки один чоловік не намагався схилити Мо змінити думку. Вогнерукий.

Здавалося, ніби він ніколи не пропадав, дарма що на його обличчі вже не видніло рубців. Той самий сміх, загадковий, як і завжди, та сама непосидючість. То він тут, то знову десь зникне. Мов привид. Меґі завжди ловила себе на цій думці й водночас відчувала, що Вогнерукий ще більше сповнений життя, ніж раніше, живіший від усіх.

Мо подивився в бік Меґі, але вона не знала, чи він справді бачить її. Відколи батько повернувся від білих жінок, він, здавалося, дедалі більше ставав Сойкою.

Як він може піти до в'язниці? Свистун уб'є його!

Реза дописала лист. Глянула на Мо, немов сподівалась якусь мить, що він укине той пергамент у вогонь. Але він тільки взяв перо з її рук і поставив свій знак під убивчими словами: перо і меч, що утворювали хрест, який селяни ставлять замість своїх імен, бо ж не знають літер.

Ні. Ні!

Реза опустила голову. Чому вона нічого не каже? Чому цього разу в неї немає сліз, які могли б спонукати його змінити думку? Може, вони скінчилися в неї тієї безкінечної ночі між могилами, коли вона марно чекала на його повернення? Чи знає мати, що сказав Мо білим жінкам, щоб вони знову відпустили його і Вогнерукого? «Цілком може бути, що невдовзі я буду змушений піти геть», — оце й усе, що він повідомив Меґі, а коли вона, стривожена, запитала у відповідь: «Геть? І куди?» — просто сказав: «Ти тільки не переживай так! Піду куди завгодно — таж я сходив у гості до Смерті й живим повернувся. Навряд чи може трапитись ще більша небезпека, еге ж?»

Меґі мала б розпитувати далі, але вона надто зраділа, що він не назавжди покинув її, тішилася несказанно…

— Кажу тобі ще раз: ти з’їхав з глузду!

Хапало був п’яний. Він почервонів, мов буряк, і грубим голосом розбив гнітючу тишу, і то так несподівано, що скляний чоловічок із переляку випустив перо, Мо підняв його.

— Самому йти до рук Змієвого поріддя і сподіватися, що він убереже тебе від Срібноносого! Він скоро навчить тебе чогось кращого. Навіть якщо Свистун лишить тебе живим, невже ти думаєш, що донька його пана допоможе тобі писати в тій проклятій книжці? Мабуть, Смерть збаламутила тобі розум! Бридка продасть тебе за трон Омбри. А Свистун все одно пожене дітей у копальні!

Чимало розбійників схвально бурмотіли, але замовкли, коли поряд із Мо став Чорний Принц.

— Хапале, як ти хочеш визволити дітей із замку? — спокійно запитав він. — Мені теж не подобається, що Сойка доброхіть проїде крізь браму Омбрійського замку, але якщо він не дасть себе зловити, що тоді? Я не зміг відповісти йому на це запитання і, повірте, не можу думати про щось інше, відколи Ворон дав свою виставу! Чи, може, треба напасти на замок із тією жменькою людей, яка є в нас? Чи ти хочеш влаштувати засідку, коли вони гнатимуть дітей через хащу? Скільки панцерних солдатів охоронятимуть їх? П’ятдесят? Сто? Скільки дітей загине, поки ти пробуватимеш урятувати їх отак?

Чорний Принц глянув на обдертих чоловіків, що обступили його. Чимало їх понурили голови. Але Хапало й далі вперто задирав підборіддя. Рубець на його шиї почервонів, мов свіжий розтин.

— Хапале, запитую тебе ще раз, — тихо проказав Чорний Принц. — Скільки дітей загине, коли ми отак визволимо їх? І чи зможемо ми врятувати бодай кілька?

Хапало не відповів, а тільки дивився на Мо. Потім сплюнув, обернувся і мовчки подався геть, за ним пішли Ґекон і з десяток інших розбійників. А Реза мовчки взяла написаний пергамент і почала складати його так, щоб Яшма міг поставити печатку. Її обличчя не виражало нічого, було мов камінь, скидалося на обличчя Козимо Вродливого в омбрійському склепі, але руки їй тремтіли, і то так, що Батист зрештою підійшов до неї і склав пергамент замість неї.