Читати книгу - "Безсоння"

Патрульна машина поповзла ще повільніше, минувши «Червоне яблуко». Увімкнувся прожектор, промінь світла заковзав по фронтонах сплячих будинків. Коли прожектор освітив номер будинку Мей Лочер (86, Ральфові навіть не довелося напружуватися, щоб побачити номер), загорілися задні вогні, і машина зупинилася.

Двоє поліцейських у формі вийшли з авта і пішли по під’їзній доріжці до будинку, не звертаючи уваги на чоловіка, що спостерігає за ними крізь темне вікно другого поверху будинку на протилежному боці, так само як і на поблідлі золотаво-зелені відбитки слідів, на які вони ступали. Поліцейські зупинилися — певно, радилися, — і Ральф приклав бінокль до очей. Він був майже впевнений, що молодший — той самий, що разом із Джоном Лейдекером заарештовував Еда. Кнолл? Чи не так його звали?

— Ні, — пробурмотів Ральф. — Ні. Кріс Нелл. Або, може, Джесс Нелл.

Очевидно, Нелл і його напарник обговорювали щось серйозне — звичайно, набагато серйознішу проблему, ніж та, яку обговорювали лисі лікарі перед своїм відходом. Обговорення закінчилося тим, що поліцейські дістали зброю і піднялися — Нелл першим — на веранду будинку Мей Лочер. Нелл натиснув кнопку дзвінка, почекав, потім натиснув ще раз — довше, секунд п’ять. Вони почекали ще, потім і другий поліцейський, обійшовши Нелла, натиснув на кнопку.

«Можливо, йому краще дається Таємне Мистецтво Натискання Дзвінка», — подумав Ральф.

Нехай так, але цього разу техніка підвела. Ніхто не відчинив їм, і Ральфа це не здивувало. Навіть якщо не брати до уваги дивних лисих лікарів із ножицями, він сумнівався, що Мей Лочер узагалі вставала з постелі.

«Але якщо вона прикута до свого ліжка, виходить, у неї є компаньйон, хтось, хто подає їжу, доглядає за нею й так далі…»

Кріс Нелл — або, можливо, його звали Джесс — знову підійшов до дверей. Тепер, давши дзвінку спокій, він використав стару бах-бах-бах-відчиніть-іменем-закону техніку. Стукаючи кулаком лівої руки, у правій він і далі тримав пістолет, притиснувши його до холоші формених штанів.

Жахливе видіння, настільки ж яскраве й переконливе, як і аури, які він бачив, спалахнуло в голові Ральфа. Він побачив у постелі жінку з пластиковою кисневою маскою, що прикриває ніс і рот. Над маскою випнуті, осклянілі очі. А внизу горло, відкрите в широкій, рваній усмішці. Постільна білизна й нічна сорочка жінки залиті кров’ю. Неподалік на підлозі обличчям униз лежав труп ще однієї жінки — компаньйонки. На рожевому нічному халаті її не менше півдюжини колотих ран, завданих гострими ножицями лікаря № 1.1 Ральф знав: якщо відгорнути нічний халат і подивитися уважніше, одразу стане зрозуміло, що рани нагадують його власну.

Ральф спробував відігнати жахливе видіння. Але воно не минало. Він відчув тупий біль у долонях і помітив, як сильно стиснуті його кулаки, нігті впилися в долоню. Зусиллям волі Ральф розтиснув кулаки і поклав руки на коліна. Тепер його внутрішнє око бачило, що жінка в рожевому халаті ледь ворушиться — вона ще жива. Але, швидше за все, це протриває недовго. Майже напевно вона не дотягне до того моменту, коли ці два йолопи зважаться на що-небудь більш продуктивне, ніж топтання на веранді й почерговий стук у двері.

— Нумо ж, хлопці! — сказав Ральф, стискаючи коліна. — Дійте!

«Ти знаєш, що все бачене тобою відбувається лише у тебе в голові, адже так? — задався Ральф нелегким питанням. — Я хочу сказати, що, може, там і лежать дві мертві жінки, таке цілком можливо, але ти не знаєш цього напевно, чи не так? Це не те саме, що аури або сліди…» Ні, він знав — це не скидалося на аури або сліди. Але він знав так само — ніхто не відповість і не відчинить двері будинку номер 86 по Гарріс-авеню, а це не віщувало нічого доброго однокласниці Білла Мак-Ґоверна у школі в Кардвіллі. Те, що на ножицях лікаря № 1 він не помітив крові, ще нічого не доводило. По-перше, він дивився в бінокль, до того ж лисий лікар міг витерти свою зброю перед відходом з дому. Не встигла мигнути ця думка, як уява Ральфа додала закривавлений рушник, що лежав поруч із мертвою компаньйонкою в рожевому халаті.

— Та ворушіться ж ви обидва! — тихо скрикнув Ральф. — Боже милосердний, ви що, збираєтеся простояти тут усю ніч!

Гарріс-авеню знову освітили фари. Знову прибулим виявився нічим не примітний «форд-седан» із увімкненою синьо-червоною блимавкою. Чоловік, що вийшов з авта, був у цивільному — сіра поплінова куртка, синя в’язана шапочка. У Ральфа одразу зринуло сподівання, що прибулий виявиться Джоном Лейдекером, хоча той і сказав йому, що не з’явиться у місті до полудня. Бінокль не знадобився, щоб переконатися в марності сподівань Ральфа. Цей чоловік був значно стрункіший, до того ж із темними вусами. Поліцейський № 2 спустився на доріжку, щоб зустріти його, у той час як Кріс-або-Джесс Нелл заходив за ріг будинку Мей Лочер.

Була одна з пауз, яку настільки переконливо обігрують у кіно. Коп № 2 сховав пістолет у кобуру. Він і новоприбулий детектив зупинилися біля веранди будинку Мей Лочер, мабуть, розмовляючи й час від часу кидаючи погляди на замкнені двері. Кілька разів поліцейський у формі поривався піти слідом за Неллом. Детектив утримував його. Вони продовжували обмінюватися думками. Ральф застогнав з люті.

Секунди повзли неймовірно повільно, а потім усе відбулося миттєво, в тій змішаній, непослідовній, із накладками манері, в якій, здавалося, тільки й розвиваються всі екстрені ситуації. Прибула ще одна патрульна машина (особняк місіс Лочер і сусідні будинки тепер купалися в червоно-синіх спалахах, що суперничали поміж собою в яскравості). З авта вийшли ще двоє поліцейських у формі, відкрили багажник, дістали звідти громіздке пристосування, яке дуже скидалося на переносне знаряддя катувань. Ральф вирішив назвати цю хитромудру штуку Лещатами Життя. Після того як ураган 1985 року забрав життя близько двохсот мешканців міста, більшість яких опинилися у смертельній пастці автомобілів, муніципалітет вирішив придбати один такий пристрій для Деррі.

Коли новоприбулі копи потягли Лещата Життя по тротуару, двері сусіднього будинку відчинилися, і подружжя Еберлі — Стен і Ґеорґіна — вийшли на свою веранду. Їхня нічна одежа стилем і кольорами дивно гармоніювала, сиве волосся Стена стояло сторчма, що викликало неприємні спогади про Чарлі Пікерінґа. Ральф підняв бінокль, подивився на їхні здивовані, збуджені обличчя, потім знову опустив бінокль на коліна.

Наступною з’явилася карета швидкої допомоги міської лікарні Деррі. Як і в поліцейських машин, сирена її була відключена з огляду