Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Сер, це просто жах, — вигукнув Джеймі Брейд. — Краще б я туди не ходив.

— Вони били нещасного ведмедя, — розрюмсався Джорді, — його ніс був у крові, і він лежав на землі та плакав.

Тут малий непідробно зарюмсав, і Х’юї довелося лізти в кишеню по носовик.

— Ну годі, Джорді, будь мужчиною, — промовив він. — Що було, те було, та й ми цього не залишимо просто так. — Він утер його кругле личко, дав йому висякатися і обернувся до Мак-Дьюї. — Ось такі справи, сер. І ми вирішили піти до вас. Ті цигани були гірші за звірів. Вони били ведмедя, коней, собак і навіть мавпу. Крім нас, на їхню виставу прийшло ще кілька чоловік, але вони були не з міста. Мабуть, тому цигани і казилися. А від ведмедя, сер, там була тільки назва, такий він жалюгідний, і коли він танцював, цигани гамселили його ланцюгом.

— Усі так роблять, — знизав плечима Мак-Дьюї, виймаючи з рота люльку.

— Так, я знаю, — кивнув Х’юї. — Але це ще не все, сер. Там у клітках, у темряві, сиділи інші звірі. Нам мали показати їх за той шилінг, але цигани цього не зробили, бо були злі, що на виставу прийшло мало люду. То ми непомітно підкралися до тих кліток і в темряві розгледіли звірів. Ми заплатили циганам гроші, то мали право їх побачити, чи ні?

Мак-Дьюї промовчав.

— Усіх ми, зрозуміло, не побачили, але ті, яких ми бачили, лежали в темних клітках і стогнали, і скиглили. А як там смерділо — це було щось жахливе!..

— Я певен на всі сто, що ті бляхарі роблять із нещасними тваринами все, що їм заманеться, — промовив Джеймі Брейд, і його видовжене обличчя взялося сумними зморшками.

— Потім прийшли цигани з кийками і стали гнати нас геть, — закінчив Х’юї Стерлінг, — тож ми втекли і прибігли додому. А сьогодні зранку ми зібралися, порадились і вирішили…

Містер Мак-Дьюї пахнув люлькою, пустивши величезну хмару диму.

— Зрозуміло. І що ж ви там вирішили?

— Щоби поліція пішла до циган і покарала їх. Хай знають, як знущатися з тварин.

— Рішення гарне, — похвалив ветеринар. — Але чому ж ви прийшли до мене, а не до констебля Мак-Кваррі? Це радше його справа.

Уся трійня перезирнулася. Нарешті пролунало те невідворотне запитання, якого вони так боялися. Тут розгубився навіть Х’юї Стерлінг. Та врешті-решт він узяв себе в руки й сказав:

— Коли цигани тільки-но приїхали, сер, поліція сказала, що вони можуть стояти, скільки їм заманеться, аби тільки поводились нормально…

— Але з того, що ви розказали, я розумію, що їхня поведінка зовсім не нормальна…

— Саме так, сер. А крім того, констебль Мак-Кваррі пригрозив, що коли побачить когось із нас коло циганського табору, то шкуру з нас спустить…

— Ого! — форкнув Мак-Дьюї.

— Тепер ви розумієте, що звертатися зі скаргою до констебля Мак-Кваррі в першу чергу означає зізнатися в тому, що ми туди ходили…

— А звернення повинно бути тільки офіційне, — ставив Джеймі Брейд. — І якщо там стоятимуть наші підписи, то констебль дізнається про наші походеньки.

— Чого ж ви хочете від мене?

Подолавши внутрішній бар’єр, Х’юї полегшено зітхнув і прямо заявив:

— Ми подумали, сер, що якби ви пішли до них як людина, що знається на тваринах, то ви змогли б на них уплинути, бо вас вони злякаються. Чи ж у крайньому разі ви могли б заявити в поліцію. Вас вони послухаються, і тоді…

— Чортівня! — форкнув Мак-Дьюї. — От вже дякую. Я не збираюся тягати з вогню каштани для поліції. Цигани і скарги на жорстоке ставлення до тварин — це їхня парафія, і до того ж…

— О, сер, — заблагав Х’юї Стерлінг, і від цього хлопчачого голосу містер Мак-Дьюї, аж сам собі дивуючись, почувся ніяково. — Не для поліції — для нас!

Мак-Дьюї підвівся, пахнув люлькою і з щирим зацікавленням оглянув усю трійцю.

— Що ж, принаймні ви не брешете, — пророкотав він. — Ось тільки не знаю, чи знайдеться у мене час для цього, бо Мері-Pya дуже хвора, і крім того…

— О, ми легко можемо посидіти з Мері-Pya. І місіс Мак-Кензі там є. Бачте, ми могли б послати до поліції анонімного листа, то поки він туди дійде, і поки та поліція щось зробить, Джордін ведмідь до того часу вже помре.

Джорді, почувши згадку про ведмедя і своє ім’я, знову захлипав (хитрий Х’юї знав, що казав) — і, перемагаючи сльози, видушив:

— Вони били ведмедя ланцюгом, і в нього була кров!

Містер Мак-Дьюї замислено ворухнув попіл у люльці. Вказівний палець, яким він це робив, давно вже звик до цього і не відчував жару. Джорді, з силою притискаючи кулаки до очей, докладав неймовірних зусиль, аби опанувати себе. Коли ж нарешті це йому вдалося, він сказав:

— Здається, у ведмедя хвора нога. Задня нога. На ній рана, і він не може танцювати.

— А коня били свинцевим пужалном, — додав Джеймі Брейд. — І він падав на коліна.

Містер Мак-Дьюї знову зітхнув і сказав:

— Що й казати, не дуже веселу картину ви намалювали.

— То ви підете туди, так, сер? — стрепенувся Х’юї Стерлінг.

Мак-Дьюї, несподівано для себе, захопився цією ідеєю. У нього й так не бракувало клопотів, а тут ще й ця історія з циганами, та й та, скоріш за все, скінчиться тим, що констебль накаже блудягам забратися звідси і мордувати звірів там, де жодні сердобольні свідки не дійматимуть поліцію своїми скаргами.

Крім того, хлопчиська просто могли згущувати фарби. У тьмяному світлі кіптявих гасових ламп чи ліхтарів усе здається похмурішим, ніж є насправді. Щоправда, цигани, котрі мають справу з ведмедями, не відзначаються надмірною добротою, але ж і їм самим часом перепадає