Читати книгу - "Привид безрукого ката"

— Я нічого не розумію, — розвела руками диво-жінка.

— Я теж. Я думав, ти мені підкажеш, хто ці люди.

— Я їх ніколи не бачила. Але... — Зоряна на мить запнулася...

— Але?.. — підігнав її Ярема.

— Я думаю, вони добре знають, хто я... І про наші стосунки... Бо інакше я б ніколи не купила цієї картини...

Лавник заходив по залі. Підійшов до картини.

— Містика якась! — випалив. — Я не можу її відчути. Не можу!.. Ні їх, ні картини, ні... тебе, — вкусився за язик.

Зоряна, як завжди, дипломатично вдала, що все нормально.

— Ти боїшся? — раптом запитав її Ярема.

— Ні, — вона підійшла до нього і поцілувала в губи. Сама. Вперше. — Мені цікаво. Страшенно!..

Лавник витріщився на неї, наче на примару. Не через поцілунок, який силою своєї енергії блискавкою пробігся по його тілу, поперевертав і порозбуджував усе в ньому. А через відчуття небезпеки, що разом з поцілунком уселилося в нього... В цьому треба дуже, дуже ретельно розібратися. Ярема Сильвестрович — спец у справах, що стосуються прихованого впливу, тому поки що з його голови виповзали два варіанти відповідей: або він послабшав, або Зоряна небезпечна. Так казав розум. Інакше думали емоції, які мали ще більший вплив на те, що твориться з людиною, але... Емоції завжди були зрадливими. Дев'яносто відсотків знань, що десятиліттями здобував Лавник, стосувалися вміння розпізнати й приборкати емоції... Так що будь тепер мудрим... І тут на Ярему громом звалилася думка: треба покинути Зоряну до часу, допоки не розбереться зі «справедливістю». А це буде скоро, він переконаний!..

— Ти що, передумав? — запитала раптом Зоряна. Він відчув себе хлопчиськом, зловленим мамою на брехні.

— Ні! — поспішив зректися своєї думки Ярема, застуканий зненацька.

— Знаєш, кого нагадав мені щойно твій вираз обличчя?

Лавник намагався вродити здорову усмішку:

— Кого? — прищулив очі, зображаючи захоплення і закоханість. Майстерно, але непереконливо.

— Петра, — відповіла диво-жінка. І не чекаючи, поки Ярема, що звик повелівати, розізлиться, що з ним смертні дозволяють собі розмовляти натяками, вона додала: — У мить, коли він зрікся Христа...

Бог, який у той нас сидів за своїм вселенським комп'ютером і випадково натрапив на цю розмову, натиснув на «паузу». Йому треба було дещо обміркувати. Виявляється, багато цікавого останнім часом твориться у цьому українському Львові... І аж занадто!.. Втручатися Він, звичайно, не збирається, бо кожен має право вільного вибору, але ж...

Зоряна повагом піднялася зі стільця.

— Дякую, — мовила і вийшла.

Лавник не міг позбутися шоку. Сам шок не хотів йти геть, а силоміць проганяти його судді не хотілося. Хай поживе трохи в ньому, загартує. «Справжня бестія, відьма, чортиця!.. — подумав. — А згадує про Христа... Нонсенс...»

Кинув на столик гроші за непочатий обід. Суддя завжди розплачувався за все. На відміну від своїх колег, він знав, що халява — це не досягнення, халява — кабала. Тому його завжди й усюди радо зустрічали. «А чого не заплатити, як є чим? — казав учитель, викорінюючи попервах з нього скупість. — Ти навіть не уявляєш, — повчав учитель, — скільки отрути всмоктується в тебе від масних припрошувань приходити ще, що тебе завжди раді бачити, що заклад з величезною щирістю радо пригощає такого прекрасного чоловіка, як ти... Не ловися на даровизну. Її немає! Це закон».

Лавник підійшов до стіни, зняв картину. Здув з неї свіжу пилюку. Взяв під руку.

— Ох уже ті жінки! — мовив уголос по дорозі. Відклав вивчення того, що сьогодні відбулося, на потім. Сяде в кабінеті, сам, при свічках, і все йому відкриється. Як завжди. І Ярема Сильвестрович переключився на радість — знав одну потаємну кнопку в голові.

— В ювелірний магазин! — скомандував водієві, який відзначив дивний настрій шефа.

— Чи не одружуватись збираєтесь? — ляпнув водій, прикусив язика і вкотре за день зіпсував настрій шефові. Ну не любив Лавник, щоб його розгадували...

— Так, — сказав шеф. — Знайшов вампірку... А ти більше не кусай язика до крові, добре?.. Розумієш, свіжа кров мене дратує. Я можу не стриматись. Хоча з тебе крові, як з козла молока...

Водій одразу зблід. Його червоні кров'яні тільця сховалися не знати куди. Ярема Сильвестрович цим був дуже задоволений.

Лев у лікарні жив. Спав на кріслі біля ліжка Марі. Його ніхто не міг прогнати. Ні погрозами, ні проханнями, нічим... Лікарі дивувалися його впертості і витривалості. Попервах не дуже сварили, думали, витримає день-два. Але... Вже тиждень він не відходив від хвилястої коханої... Він знав — якщо буде поруч, вона житиме... Коли в палаті було вільне ліжко, мав можливість випростати спину. Це була рідкість. Хворі з палати, яких виписували, спеціально дотягували до вечора, щоб на їх місце нікого не поклали, і щоб Лев міг відпочити. Про Безрукого почали ходити легенди. Двері палати не зачинялися — всі хотіли хоча б краєм ока глипнути