Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

І підполковник дописав у свій графік свідчення робітника.

Завершивши цю роботу, Коваль відчув, що голова у нього макітриться, що у готельному номері навіть з відчиненим вікном задушно. Тільки зараз помітив, що надворі стемніло, що на столі горить лампа, яку він машинально увімкнув. Захотілося розім'ятися, походити, подихати нічною прохолодою.

Погасив лампу, замкнув кімнату і, віддавши ключ черговій, вийшов на вулицю. Прийде Наталя, сама ляже спати, не маленька, а він прогуляється містом.

Підполковник пройшов освітленою центральною вулицею, завернув у тихішу, бічну. Спочатку крокував швидко, далі побрів поволі, розглядаючись довкола.

У темряві містечко ще дужче, ніж удень, нагадувало Меркуря-Чукулуй. Подумалось про таку приємну несподіванку, як зустріч з Антоновим, повернення у далеку молодість, згадалася і тепла квітнева ніч у горах, коли ловили диверсантів…

Коваль добрів до якогось перехрестя і збагнув, що стоїть біля входу у парк. Пройшов углиб його, опустився на лавочку у темній алеї.

Через дві лави сиділи закохані. Зрідка до підполковника долітав їхній шепіт.

— Ну пусти, ну не треба… — якось ліниво звільнялася дівчина з обіймів хлопця.

Дмитро Іванович простежив за ними хвилинку і знову поринув у свої спогади. Про Ружену думати чомусь не хотілося. Навіть боляче було її згадувати. Може, він ревнував цю жінку? Але до кого? З ким Ружена могла б отак сидіти на лавочці або прогулюватися у парку? Ні, погане подумати про неї не мав права. Якщо й приревнував би, то хіба що до зоряного неба над Києвом, до плескоту дніпрової хвилі, до пахучого повітря над містом…

Ні, про Ружену потім. Закінчиться відрядження, знайдуть убивцю вдови Іллеш, і він повернеться додому. Тоді й дасть волю своїм почуттям, мріям, надіям. А поки що…

Чому ж все-таки Каталін Іллеш усі називають удовою? Адже її другий чоловік Андор — живий. Її назвали удовою після смерті Карла Локкера, і чомусь залишилося за нею оце: «удова».

Навіть коли змінила прізвище, для людей Каталін залишилася удовою Карла Локкера. Цікаво!

Скільки все-таки білих плям у його графіку? Так і не дізналися, кого чекала у гості Іллеш. Хто в неї був?

«Хто в неї був? Хто в неї був? Хто в неї був? — повторював багато разів Коваль і раптом вирішив: — Мабуть, таки «брат Симеон»!»

Від цієї думки натяглися нерви. Невже натрапив на вірний шлях?

У його дитинстві була така гра: визначали кого-небудь «шпигуном», і, коли «розвідник», який заходив з іншого приміщення, наближався до «шпигуна», всі хором казали «тепло», коли відходив — «холодно», впритул ставав — кричали «пече!». Аж поки «розвідник» не вгадував.

Зараз підполковникові стало «тепло».

У такому випадку все швидко з'ясується. І ніж, звичайно, не тут треба шукати, а у «брата Симеона». Але навіщо було колишньому ченцеві через стільки років убивати сім'ю Іллеш?

Еге ж, темне минуле у цієї родини Локкерів-Іллеш… А посилки І Андор посилав їх тільки з Будапешта. А що за люди надсилали Каталін з різних кінців Угорщини коштовні речі? Хто і чому міг робити їй такі подарунки? Доведеться звернутися за допомогою до угорської міліції. Може, іще якісь родичі з'являться.

І знову думка поверталася до ченця. Немов намагнічена стрілка компаса, — завжди на північ.

Підполковник підвівся, пройшов повз молодят, які вже знайшли спільну мову і мирно цілувалися, не помічаючи нікого і нічого навколо, і звернув алеєю до густих дерев, приваблюваний їхнім вільним шелестом.

Думати більше ні про що не хотілося. Голова була важкою від турбот, і це заважало втішатися зеленим життям ночі… Адже у заплутаній справі Іллеш, незважаючи на оптимізм Бублейникова і Тура, поки що більше запитань, аніж відповідей.

«Справа прояснювалася, — з іронією згадав Коваль рядок з Наталчиного «детективу». — Стало ясно, що дуже…»

Всі, хто займався розслідуванням убивства родини Іллеш, зустрічалися не тільки на оперативних нарадах — повсякчас обмінювалися думками, ділилися новинами. Та, коли треба було знайти кардинальне рішення, збиралася уся оперативно-слідча група на чолі з Іваном Панасовичем Туром та підполковником Ковалем.

Прокурор Стрілець таки поїхав у відпустку, начальник міліції майор Романюк був по горло заклопотаний, — біда біду тягне: у самому центрі містечка пограбували квартиру, — і самоусунувся від справи Іллеш, повністю віддавши для неї свого начальника карного розшуку.

У процесі розшуків нові знахідки, дані, докази, які надходили щоразу, змінювали ту чи іншу усталену думку, заперечували якусь версію, створювали іншу. Існування протилежних думок, поглядів, незгод, особливо на початку роботи, було

Природним і законним, як при всяких творчих пошуках. Але тільки доти, поки нарешті одна з версій не ставала єдино вірною і доказовою для всіх, доки розшукуваного не було встановлено і знайдено.

Тоді припинялися дискусії, вщухали пристрасті і, як на морі після шторму, наставав штиль. Тим більше що, виконавши завдання, оперативно-слідча група автоматично розпадалася.

А поки що…

На цій нараді, яка відбулася майже через два тижні після 16 липня, списи схрестилися навколо версії: «Убивці Кравців і Самсонов».

Досі все було ясним і зрозумілим. І навіть те, що обоє запідозрені в один голос, майже однаковими словами, повторювали свої показання, що, мовляв, надумали, зібралися, пішли, але не пограбували, не вбивали, свідчило, на думку Тура і Бублейникова, проти них.

— Легенда! Дурниці! — з легким відтінком зневаги у голосі говорив на нараді про відповіді