Читати книгу - "Палац Посейдона"

Судячи з того, що гумова капсула, всередині якої перебували дослідники, задвигтіла й почала ритмічно здригатися, велетенський робот знову вирушив по «Каліпсо». Мабуть, вона лежала неподалік, оскільки люди почули бряжчання якірного ланцюга, після чого механічний монстр, так само похитуючись, продовжив свій шлях до невідомої мети.

— Ходи-но сюди, Оскаре, ти маєш це побачити! — Гумбольдт простягнув руку, щоб допомогти юнакові звестися на ноги, але тому вдалося підвестися з величезними зусиллями. Він відчував, що не може зробити й кроку, та все ж таки якимось чином упорався. Гумбольдт стурбовано стежив за ним.

— Як ти ся маєш?

— Не переймайтеся, — пробурмотів Оскар. — Просто забагато подій припало на останні кілька годин…

— Пусте! Я зараз покажу тобі таке, що стане винагородою за всі поневіряння, — урочисто промовив учений. У нього в очах з’явився якийсь загадковий блиск. — Ось підійди-но до вікна. Кажу тобі, що це — найнезвичайніша річ з усіх, які людям доводилося бачити на власні очі!..

Шарлотта розгублено дивилася на нічний підводний пейзаж, що був осяяний світлом, яке виходило від трьох будівель. Їхні куполи нагадували буддійські храми. Суцільна мережа розпірок і арок укривала фасад ближчої з них, поділяючи його на сотні комірок, кожна з яких світилася й виблискувала.

— Боже милий, — вражено промовила Еліза. — Що ж це таке?

— Кришталевий палац… — пробурмотіла Шарлотта.

— Що ти кажеш?

— Хіба ти не пам’ятаєш? Споруда зі скла та бетону, що її звели в Лондоні до відкриття першої Всесвітньої виставки в 1851 році. І ця безліч башточок і балкончиків… Ніби в чарівній східній казці. Як ти гадаєш, чи є там хтось усередині?

— Можливо, — відповіла Еліза. — Та я не можу навіть уявити, хто б це міг бути. Хоча, — зітхнула вона, — ми досить скоро про це дізнаємося. Сподіваюся, господарі підводного палацу нічого не мають проти непроханих гостей.

— Я думаю про наших друзів, — Шарлотта знову глянула на сяючі куполи. — Як ти гадаєш, можливо, і їм удалося добратися сюди?

Еліза на мить опустила повіки, а потім промовила:

— Важко сказати. Та я відчуваю, що вони живі. Не втрачаймо надії.

Шарлотта кивнула. Вона вже давно навчилась покладатися на таємничу здатність Елізи бачити або відчувати невидиме. Одного разу Гумбольдт сказав, що гаїтянська жриця володіє справжньою магією, і з часом дівчина сама в цьому переконалася.

Сталевий монстр, нарешті, дав спокій бідолашній «Каліпсо» і важкими кроками рушив до найближчого корпусу осяяного світлом палацу. Здавалося, що він націлявся на сталеву стіну, таку високу, що біля неї навіть робот-гігант здавався нікчемним карликом.

— Що він робить? — прошепотіла Шарлотта.

— Здається, приводить у дію якийсь механізм, що замикає вхід, — сказав Клеман, який стояв поруч із ІПарлоттою.

Раптом у стіні з’явилася тонка освітлена шпарина, яка щосекунди ставала ширшою. Золотаве світло лягло на морське дно.

— Мені здається, — промовила Еліза, — він спробує затягти нас туди.

І справді, щойно величезні ворота у сталевій стіні відчинилися досить широко, як робот повернувся до «Каліпсо», знову вхопився за якірний ланцюг і перетяг корпус загиблого корабля всередину просторої зали.

Це величезне приміщення, що простягалося далеко вперед, було заповнене водою. Підлогу зали було зроблено з металевих пластин, які з’єднувалися одна з одною практично без щілин. У центрі зали розташовувалися рейки, на яких було встановлено транспортний засіб, схожий на сани. Їхні «полози», що ковзали рейками, були загнуті вгору, а сама конструкція явно призначалася для транспортування дуже крупних і масивних предметів. Точними рухами робот пересунув багатотонний корпус корабля на платформу «саней» і закріпив його там якірним ланцюгом.

— Що все це означає? — запитала Шарлотта, котра ніяк не могла второпати, що відбувається. — Що з нами робитиме цей велетень?

— Я сподіваюся, що невдовзі воду з цієї зали буде відкачано, — сказав Клеман. — Залишилося трохи почекати, й ми дізнаємося, хто ж насправді нас сюди затягнув.

Механік не помилився. Рівень води у приміщенні почав знижуватися. Першими на суші опинилися лампи, що були розташовані під склепінням стелі й світилися, неначе штучні сонця. В рубці ставало дедалі світліше, й Шарлотті довелося замружитися. Дівчина стільки часу провела в напівтемряві, що її очі не відразу могли звикнути до яскравого світла.

Коли вона знову визирнула в ілюмінатор, вода в залі практично зникла. Перед нею простягалася величезна металева поверхня, на якій виблискували крапельки вологи. Окрім декількох незначних калюжок, від тисяч і тисяч кубометрів морської води не лишилося й сліду.

— Мені здається, що зала наповнена повітрям, — сказала Еліза. — Як ви гадаєте, це не надто небезпечно, якщо ми спробуємо вийти назовні?

— Не варто поспішати, — відповів Клеман. — Здається, нас і без того випустять звідси. Он до нас ідуть гості!

Із віддаленого кінця зали до «Каліпсо» наближалася група дивних істот. Вони явно не були людьми, але й достеменно визначити, що саме вони собою являли, було нелегко. Тільки коли вони опинилися за кілька метрів від борту корабля, Шарлотта зрозуміла, що це автомати, або дрони, — механічні створіння, які лише віддалено нагадували людей або тварин і були запрограмовані на виконання одного чи декількох завдань. Деякі з них не мали очей або рота, а деякі й узагалі були позбавлені того, що можна було б назвати обличчям. Пересувалися вони на двох або чотирьох кінцівках, але були й такі, котрі взагалі їх не мали — вони котилися на колесах або повзли, а роль кінцівок у них виконували різноманітні інструменти. Особливо вразили її багаторукі механізми, що оберталися навколо власної осі. Спільним для всіх дронів були лише червоні вогні, що світилися на їхніх грудях,