Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Через деякий час

Сьогодні день розпочався дуже рано. Я боялася, що не встигну все зробити, тому все вийшло навпаки. Часу ще багато. Я одягнута, і майже налаштована на подію, яка сьогодні чекає на мене. Після знайомства з Крістофом моя нервова система стала більш адаптованою для стресів та несподіванок, але все одно... Хвилююся. Добре, що тут, в будинку Крістофа, де я мешкала останнім часом, можна було давати волю почуттям і не ховатися від батьків зі своїми переживаннями. Я вдома. Мені можна знаходитися тут і надалі. Мама з батьком все знають, і здається, прийняли, як факт. Щодня ввечері я виходжу подивитися на море, послухати шум його хвиль... Потім змерзаю, бо все ж таки осінь, і йду назад, згадуючи слова Крістофа про недоречність купання у холодній воді та перемерзання на березі. Мені треба берегти себе. Шері просив про це. Я маю слухатися. 

З подивом виявила, що через роздуми ледь не спізнилася, і поквапилася в машину. Так, тепер я водій. Соромно, що в мене майже все з'явилося завдяки Крістофу – гроші, будинок, авто, ресторан, в справи якого мені вже доводилося втручатися, і нове прізвище. Тепер я Софі Шері. Я навіть не одразу зрозуміла, що тоді, в лікарні, перед операцією, серед купи паперів про спадок, я підписала шлюбні документи, і стала законною дружиною Крістофа. Мій перший шлюб... Але без весілля, про яке я колись мріяла.

Більше години часу, і я на місці. Біля дороги мене зустрів діловий партнер Кріса, який допомагав мені розбиратися зі справами у ресторані. Венсан Лідо. Красень, який обіцяв Крістофу подбати про мене, на випадок його смерті. 

– Мадам Шері, ти майже встигла. Це лише третя цигарка, - грайливо посміхнувся він, і підморгнув мені.

– О, припини. Я неймовірно хвилююся і без твого сарказму, - відмахнулася від Венсана, хоча насправді не сердилася. За цей час наші стосунки стали ось такими невимушено-дружніми.

– Хвилюєшся, що нам не судилося бути разом? 

– Ні. Хвилююся, бо все нарешті закінчилося, і ми будемо рідше спілкуватися.

– Халепа... - награно зітхнув Венсан. – Доведеться повернутися до всіх своїх дівчаток.

– О, так. Всі твої дівчатка дуже скучили, поки ти займався моїми питаннями. Але... Все одно... Я вдячна, - я відкинула сарказм, і щиро подивилася на нього.

– Приголомшливо. Вперше чую від тебе добрі слова, а не шпильки, - глузував Венсан, але мій погляд вже сфокусувався на іншому. 

– О, Боже... Це він, - схвильовано посміхнулася я, і вже не слухала, що мені казав Венсан, бо побачила свого єдиного коханого чоловіка. 

Мій Крістоф вийшов з реабілітаційного центру разом зі своїм лікарем, і я миттю підбігла до нього, одразу легенько обійнявши. Кріс пригорнув мене до себе, продовжуючи розмову з лікарем. Венсан забрав речі, та потягнув їх до машини.

– Мадам Шері, бережіть чоловіка, - посміхнувся лікар. – Йому обов'язково потрібно продовжувати лікування і вдома, не зважаючи на те, що справи йдуть дуже добре.

– Не сумнівайтеся. Я доглядатиму за ним, як за курчам в інкубаторі, - дбайливо сказала я, трохи збентежившись від своєї "дотепності".

– Мсьє Рено, цій жінці можна довіряти. Вона так про мене подбає, що я, можливо, пожалкую про те, що пережив операцію.

Я ображено подивилася на Крістофа, але його ніжний погляд прибрав всі непорозуміння. Це лише жарт. Хоча... Я інколи думала, чи не може бути так, що Кріс просто не збирався жити? Можливо, він був впевнений, що не виживе, і саме тому одружився на мені та переоформив на мене своє майно, а зараз жалкує про це. В будь-якому випадку, я ні на що не претендую, і якщо це дійсно так, то можу підписати інші папери, зокрема документи про розлучення... Але так не хочеться, щоб це було правдою. Після операції я завжди була поруч з коханим, і він дякував мені за це кожного дня. Не хочу здаватися нав'язливою, але не терпиться поговорити про нас відверто і розставити усі крапки над "і". 

Венсан допоміг нам з речами, і поїхав, а на мене очікувало нове випробування – не зганьбитися перед Крістофом за кермом, і довезти нас цілими та неушкодженими.

– Ти мовчиш вже десять хвилин. Щось сталося? - стурбовано спитала я, бо тепер зовсім здавалося, що він не радий мене бачити.

– Ти дуже напружена. Не хочу тебе відволікати від дороги балачками, - спокійно відповів Крістоф.

– Я погано керую?

– Погано? Ти така обережна і зосереджена, що мені навіть соромно за своє водіння. Моя ідеальна Софі, - з усмішкою в голосі, сказав Крістоф, і обережно торкнувся мого коліна. Ні... Все добре. Здається...

– Не змушуй мене подивитися зараз на тебе.

– Ось бачиш, чому я мовчав. 

Я посміхнулася, так і не повернувши голову в бік Крістофа, бо страх аварії був сильнішим за цікавість виразом обличчя коханого.

Коли ми увійшли в дім, я крадькома поглядала на Кріса – він був помітно щасливим, що повернувся додому, а я... Я була розгубленою, що не витримала і поставила питання, яке здавалося недоречним раніше, поки на першому місці стояло здоров'я і життя Крістофа.

– Що мені робити далі? - скуто вимовила я, заздалегідь боючись неприємної відповіді.

– Тобто? Не знаю. Я хотів би, щоб ми пообідали. Замовимо щось? - невимушено знизав плечима Шері, зовсім не розуміючи про що я питаю.

– Я вчора приготувала все, що ти любиш, але... Як хочеш. Ти, мабуть, скучив за їжею зі свого ресторану.

– Ні, звісно ж я надам перевагу твоїм стравам, але Софі... З нашого ресторану. Не з мого, - посміхнувся він, і взяв мене за руки.

– Але ж це було перестрахування. А тепер мені не потрібно мати якісь права на твоє майно.

– Але ти все одно матимеш їх, - впевнено заперечив Крістоф. – Ти моя дружина, Софі.

– Хіба це не формальність? 

– Люба... Сідай, - м'яко посміхнувся Крістоф, і ми присіли на диван у вітальні. – Можливо, я зробив все на швидку руку, без пропозиції і навіть не попередив тебе про наш шлюб, але це не робить його формальністю або фікцією. Проте... Я розумію, що ти можливо була неготовою до цього, і зараз хочеш бути вільною. Тільки скажи.