Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

І Карина… її очі, як же вона на мене дивиться, на її небі теж запалюються зірки, манливі, красиві… Пухкі губи розплющені, довгі вії тремтять… Її животик… там моя дитина…

Не думаю. Притягаю її до себе та цілую. Ловлю губами її здивовано-радісний вигук. Сильніше притискаю до себе. Вона дуже спокуслива, вона неймовірна. Карінка віддається поцілунку, наче душу свою виймає і на долоні мені кладе. Відчуваю, як вона цього чекала. Усі її почуття та емоції як відкрита книга…

Вона перша відсувається. Тяжко дихає. Довго дивиться на мене.

- Не цілуй мене більше… я просила, не треба благодійності.

- Карін, це не так, - намагаюся виправдатися, вона мотає головою.

- Не бреши мені, не бреши собі. Мені потрібен не чоловічий інтерес, не симпатія, і тим більше не жалість.

– Я хотів тебе поцілувати.

- Подяка, атмосфера, бажання… я знаю все, що ти відчуваєш. Я мати твоєї дитини, але я не твоя жінка, - повертається, йде геть.

- Можна, діти з Ельвірою в тебе залишаться? – питаю глухо. – Сьогодні…

У відповідь лише кивок голови.

Збігаю з її оселі. Біжу піском, швидко, так що перед очима танцюють зірки. Забігаю в море, поринаю в холодну воду.

Вона має рацію… у всьому.

Я хочу її любити, небо свідок, як хочу. Але не можу покохати.