Читати книгу - "Гра янгола"

– Не думайте, що всі такі, як ви. Бо я віритиму в людей і речі навіть тоді, коли стану старшою, – запевнила Ізабелла.

– Бажаю успіхів.

– А крім того, я вірю у вас.

Вона не відвела погляду, коли я подивився на неї.

– Бо ти мене не знаєш.

– Це тільки ви так думаєте. Ви зовсім не такий таємничий, як вам здається.

– А я й не претендую на таємничість.

– Ви приємний субститут антипатичного суб’єкта. Я теж трохи знаю риторику.

– Це не риторика. Це іронія. Не одне й те саме.

– Ви завжди буваєте переможцем у дискусіях?

– У таких легких завжди.

– А з тим чоловіком, вашим хазяїном…

– Кореллі?

– Кореллі. Дискусії з ним для вас теж легкі?

– Ні. Кореллі знає набагато більше трюків риторики, аніж я.

– Так я й думала. Ви йому довіряєте?

– Чому ти мене про це запитуєш?

– Не знаю. Ви йому довіряєте?

– А чом би я мав не довіряти йому?

Ізабелла стенула плечима.

– Що конкретно він вам доручив? Ви мені не скажете?

– Я тобі вже сказав. Він хоче, щоб я написав книжку для його видавництва.

– Роман?

– Не зовсім. Щось подібне до міфу. Легенди.

– Книжку для дітей?

– Щось таке.

– І ви це зробите?

– Він платить дуже добре.

Ізабелла насупила брови.

– То ви заради цього пишете? Заради грошей?

– Іноді.

– А цього разу?

– Цього разу я напишу книжку тому, що повинен її написати.

– Ви в нього в боргу?

– Можна сказати й так.

Ізабелла обміркувала мої слова. Мені здалося, вона хоче щось сказати, але дівчина утрималася, укусивши себе за губу. Натомість запропонувала мені невинну усмішку й один зі своїх янгольських поглядів, завдяки яким могла змінити тему розмови, лише моргнувши віями.

– Я також хотіла б, щоб мені платили за те, що я писатиму, – призналася вона.

– Кожен, хто пише, цього хотів би, але не кожен цього домагається.

– А як можна цього домогтися?

– Насамперед спустися на галерею, візьми папір…

– …поклади лікті на стіл і натисни на мозок так, щоб він заболів. Усе зрозуміло.

Вона подивилася на мене із сумнівом в очах. Ось уже півтора тижні вона жила в моєму домі, і в мене чомусь жодного разу не виникло бажання відіслати її до батьків. Певно, вона запитувала себе, коли я це зроблю й чому досі не зробив. Я також себе про це запитував і не знаходив відповіді.

– Мені подобається бути вашою помічницею, попри те, що ви такий, який ви є, – сказала вона нарешті.

Дівчина дивилася на мене так, ніби все її життя залежало від одного мого ласкавого слова. Та я не піддався спокусі. Добрі слова – це доброта марна, що не вимагає ніякої жертви й дарує більше втіхи, аніж добрі вчинки.

– Мені також подобається, що ти моя помічниця, Ізабелло, попри те, що я такий, який я є. Але мені ще більше буде до вподоби, коли я не потребуватиму твоєї допомоги, а ти більше нічого не зможеш від мене навчитися.

– Ви гадаєте, така можливість існує?

– Не маю найменшого сумніву. Через десять років ти будеш учителькою, а я – учнем, – сказав я, повторивши слова, які досі пахли для мене зрадою.

– Брехун, – сказала вона, легенько цмокнула мене в щоку й побігла сходами вниз.

14

Пополудні я залишив Ізабеллу за письмовим столом, який ми поставили для неї на галереї, перед стосиком чистих аркушів паперу, і пішов до книгарні дона Ґустава Барсело на вулицю Фернандо з наміром знайти там для себе добре й зручне для читання видання Біблії. Усі примірники Нового та Старого Заповітів, які я мав у своєму домі, були надруковані мікроскопічними літерами на напівпрозорому папері жовтого кольору, і читання таких текстів замість того, щоб наповнити людину хвилюванням та божественним натхненням, загрожувало їй мігренню. Барсело, який серед багатьох інших своїх інтересів був також захопленим колекціонером священних книг та апокрифічних християнських текстів, мав на спеціальному складі в одному з тильних приміщень своєї книгарні величезний вибір Євангелій, житій святих та блаженних і безліч інших текстів релігійного характеру.

Побачивши, як я заходжу до книгарні, один зі службовців побіг до контори попередити свого шефа, і Барсело з’явився зі свого кабінету, радий-радісінький.

– Нехай будуть благословенні мої очі. Семпере мені розповів, що ви наче відродилися, але це вже історія. Валентино поруч із вами здається геть висмоктаним. Де ви пропадали, чоловіче?

– Скрізь потроху, – відповів я.

– Але на весіллі Відаля вас не було, це вже точно. Ваша відсутність там відчувалася, друже мій.

– Сумніваюся.

Книгар кивнув головою, давши мені зрозуміти, що здогадується про моє бажання не заглиблюватися в цю тему.

– Можна запропонувати вам чашку чаю?

– Навіть дві. І одну Біблію. Але зручну для користування.

– З цим не буде проблем, – сказав книгар. – Дальмау!

Один із його службовців прибіг на виклик.

– Дальмау, тут мій друг Мартін просить знайти для нього видання Біблії не декоративного, а читабельного зразка. Я подумав про Торреса Амата, тисяча вісімсот двадцять п’ятий рік. Ти як вважаєш?

Одна з особливостей книгарні Барсело полягала в тому, що про книжки тут говорили як про вина витонченого смаку, занотовуючи їхній букет, аромат, консистенцію та рік урожаю.

– Чудовий вибір, сеньйоре Барсело, хоча я віддав би перевагу більш осучасненій і переглянутій версії.

– Тисяча вісімсот сімдесятого року?

– Тисяча вісімсот дев’яносто третього.

– Гаразд. Домовилися. Загорни її для нашого друга Мартіна й занеси витрати на рахунок фірми.

– У жодному разі, – заперечив я.

– У той день, коли я візьму плату за Слово Бога з такого безвірника, як ви, мене спопелить блискавка – і слушно.

Дальмау побіг шукати мою Біблію, а я пішов за Барсело до його кабінету, де книгар приготував дві філіжанки чаю й подарував мені сигару зі свого зволожувача. Я прийняв його дарунок і припалив сигару від свічки, яку мені подав Барсело.

– Вона чудова.

– Бачу, ви розвиваєте в собі добрий смак до вишуканого тютюну. Чоловік повинен мати певні вади, за можливості – високої категорії, бо інакше, коли він доживе до старості, то не матиме, у чому каятися. До речі, я складу вам компанію – і то залюбки.

Хмара запашного диму від сигар накрила нас, наче високий приплив.

– Кілька місяців тому я був у Парижі й мав нагоду навести деякі довідки на тему, про яку ви згадали досить давно в розмові з нашим другом Семпере, – сказав мені Барсело.

– «Едисьйон де ла Люм’єр»?

– Атож. Я хотів би