Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

ти зумієш відбити чари, накладені прямо, — сказала Йеннефер. — Знала я також, що ти, перш ніж щось зробиш, намагатимешся справити на мене враження красномовством. Ти балакав, а підвішені над тобою чари діяли й потроху тебе ламали. Тепер ти можеш лише говорити, але вже не мусиш справляти на мене враження. Я знаю, що ти красномовний. Наступні зусилля у цьому напрямку зіпсують увесь ефект.

— Хіреадан… — сказав він із зусиллям, все ще намагаючись боротися із чародійським паралічем. — Хіреадан зрозуміє, що ти щось плетеш. Зрозуміє швидко, запідозрить у будь-який момент, бо він тобі не довіряє, Йеннефер. Не довіряв тобі від самого початку…

Чародійка розвела руки у широкому жесті. Стіни кімнати розпливлися і набули однорідної каламутно-сірої структури та барви. Зникли двері, зникли вікна, зникли навіть закурені завіски й засиджені мухами малюнки на стінах.

— І що з того, що Хіреадан зрозуміє? — скривилася вона злостиво. — Побіжить по допомогу? Крізь мій бар’єр ніхто не пройде. Але Хіреадан ніколи не побіжить, не зробить щось проти мене. Нічого. Він під моїм закляттям. Ні, мова не про чорнокнижництво, я не робила нічого в цьому напрямку. Звичайна хімія організму. Він, дурень, у мене закохався. Ти про це не знав? Він навіть мав намір викликати Бо на поєдинок, уявляєш собі? Ельф, а заздрісний. Таке рідко буває. Ґеральте, я не без причини вибрала цей дім.

— Бо Беррант, Хіреадан, Еррділь, Любисток. Ти і справді йдеш до цілі найкоротшим шляхом. Але мною, Йеннефер, ти не скористаєшся.

— Скористаюся, скористаюся. — Чародійка встала з ліжка, підійшла, старанно оминаючи накреслені на підлозі знаки та символи. — Я ж казала, що ти мені дещо винен за зцілення поета. Йдеться про дрібничку, невеличку послугу. Після того, що намірююся тут зробити, я одразу ж зникну з Рінди, а маю в цьому місті певні… несплачені рахунки, назвемо це так. Кільком особам дещо пообіцяла, а я завжди дотримуюся обітниць. Оскільки ж не зможу сама, ти виконаєш обітниці за мене.

Він боровся, боровся з усіх сил. Дарма.

— Не смикайся, відьмаченьку, — посміхнулася вона саркастично. — Це нічого не дасть. Ти маєш сильну волю і чималу опірність до магії, але зі мною та моїм закляттям справитися не зумієш. І не ламай переді мною комедію. Не намагайся причарувати мене своєю непохитною і гордою чоловічністю. Ти непохитний і гордий виключно у власній уяві. Щоб урятувати приятеля, ти б заплатив будь-яку ціну, хоч би й чоботи мені вилизав. А може, й дещо інше, якби мені раптом заманулося розваг.

Він мовчав. Йеннефер стояла перед ним, посміхаючись і граючись прикріпленою до оксамитки зіркою з обсидіану, що іскрилася від діамантів.

— Вже у спальні Бо, — продовжувала вона, — перекинувшись із тобою кількома словами, я знала, хто ти. І знала, у якій монеті вимагатиму плату. Мої рахунки в Рінді міг би сплатити будь-хто, хоча б і Хіреадан. Але зробиш це ти, бо маєш заплатити. За удавану гординю, за холодний погляд, за очі, що ловлять будь-яку деталь, за кам’яне обличчя, за саркастичний тон. За переконання, що можеш стояти ніс до носу з Йеннефер із Венґерберґу, вважати самозакоханим наглим стервом, корисливою відьмою й одночасно — витріщатися на її намилені цицьки. Плати, Ґеральте з Рівії!

Вона схопила його обіруч за волосся і різко поцілувала в губи, вп’ялася у них, наче вампір. Медальйон на шиї трясся, Ґеральту здавалося, що ланцюжок скорочується і стискається, наче гарота. У голові його щось блиснуло, у вухах страшезно зашуміло. Він перестав бачити фіалкові очі чародійки, провалився у пітьму.

Він стояв на колінах. Йеннефер промовляла до нього лагідним, м’яким тоном:

— Ти запам’ятав?

— Так, пані.

Це був його власний голос.

— Тож іди й виконай доручення.

— Як накажеш, пані.

— Можеш поцілувати мені руку.

— Дякую, пані.

Відчув, як повзе до неї на колінах. У голові його дзижчали тисячі бджіл. Долоня її пахла бузком і аґрусом. Бузком і аґрусом… Сяйво. Темрява.

Балюстрада, сходи. Обличчя Хіреадана.

— Ґеральте! Що з тобою? Ґеральте, ти куди?

— Мушу… — Його власний голос. — Мушу йти.

— Боги! Гляньте на його очі!

Обличчя Вратіміра, викривлене страхом. Обличчя Еррділя. І голос Хіреадана:

— Ні! Еррділю, ні! Не торкайся його й не намагайся затримати! З дороги, Еррділю! Зійди з його дороги!

Запах бузку й аґрусу. Бузку й аґрусу…

Двері. Вибух сонця. Спекотно. Парко. Запах бузку й аґрусу.

«Буде гроза», — подумав він.

І це була його остання притомна думка.

VІ

Темрява. Запах…

Запах? Ні, сморід. Сморід урини, гнилої соломи й мокрих лахів. Сморід кіптяви від смолоскипа, увіткнутого в залізний рогач, що стирчить зі стіни, збудованої з нерівних кам’яних блоків. Тінь від смолоскипа, тінь на вистеленій соломою підлозі…

Тінь ґрат.

Відьмак вилаявся.

— Нарешті. — Відчув, як хтось піднімає його й притуляє спиною до вологого муру. — Я вже починав непокоїтися, що ти так довго не приходиш до тями.

— Хіреадане? Де… Холера, голова розвалюється… Де це ми?

— А як ти вважаєш?

Ґеральт витер обличчя, оглядівся. Під протилежною стіною сиділо троє голодранців. Він бачив їх невиразно, сиділи ті найдалі від світла смолоскипа, майже у повній темряві. Під ґратами ж, що відділяли їх від освітленого коридора, присіло щось, схоже на перший погляд на купу лахміття. Насправді то був худорлявий старець з носом наче лелечий дзьоб. Довжина скрученого в патли волосся і стан одежі свідчили, що перебуває він тут не від учора.

— Засадили нас до ями, — сказав відьмак похмуро.

— Тішуся, — промовив ельф, — що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки.

— Холера ясна… А Любисток? Як довго ми тут сидимо? Скільки часу минуло від…

— Не знаю. Як і ти, я був непритомним, коли мене сюди вкинули. — Хіреадан підгорнув солому й усівся зручніше. — Це важливо?

— Ще й як, зараза. Йеннефер… І Любисток. Любисток там, із нею, і вона планує… Гей, ви там! Як давно нас тут зачинили?

Голодранці пошепотілися між собою. Жоден не відповів.

— Оглухли? — Ґеральт сплюнув, усе ще не позбувшись металевого присмаку в роті. — Питаю, який зараз час дня? Чи ночі? Ви ж знаєте, коли приносять вам жерти?

Голодранці знову пошепотілися, покашляли.

— Вельможне панство, — сказав нарешті один. — Залиште нас у спокої і не говоріть до нас, дуже просимо. Ми ж бо порядні злодії, не якісь там політичні. Ми ж бо проти влади замах не чинимо. Ми ж бо тільки крадемо.

— Ага, — сказав інший. — У вас свій кутик, у нас — свій. І нехай