Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

— Ви не мусите обнімати цю подушку…

Щойно тоді я завважила, що сиджу, мертвою хваткою вчепившись у диванну подушечку, — як невмілий плавець у рятівне коло.

Але на той час температура розмови, цікавої для обох, уже розтопила лід: ЮШ цікавила в моїй особі Україна сучасна, якої він не знав, мене в ньому — «Україна втрачена», яку я саме тоді для себе відкривала, пожираючи нагло уприступнені бібліотеки невідомих мені в студентську пору книжок, як вогонь суху солому, плюс так само незнана «Америка», з якої й почалася моя двомісячна поїздка (участю в міжнародній конференції «Поезія і опозиція», зорганізованій Бостонським університетом), — кожен був у себе вдома на тій культурній території, де інший якраз прагнув освоїтися, і цим на перших порах і визначалися координати взаємного інтересу. Перший бар'єр упав, коли ми, вже зовсім жваво бесідуючи, йшли Бродвеєм до ресторану, і ЮШ несподівано жалібно і якось дуже «по-домашньому» попросив:

— Тільки не називайте мене «пане професоре»…

І мов махом змів 52 роки різниці: я побачила сучасника, «свого», з ким можна не лише обмінюватися думками, а й сміятися з тих самих речей (вирішальний чинник для маркування «свій/чужий»!), — і зраділа, як випущена на волю. (Либонь, про такі моменти американці й кажуть цитатою з фільму «Касабланка»: «І think this is the beginning of a beautiful friendship»[115].)

Правда, перед тим був ще один «момент істини»: на виході з будинку ЮШ згадав, як 1979 року його відвідав, бувши в Нью-Йорку в якихось своїх ООНівських справах, Павло Загребельний. Вони проговорили цілий день, не виходячи з помешкання (про що — ЮШ мені тоді не сказав, це я прочитала вже потім у його спогадах: радянський класик приїздив, за дорученням властей, схиляти його «до співпраці»[116]). Коли стемніло, ЮШ запропонував гостеві вийти повечеряти десь на місті, і щойно на виході виявилося, що під під'їздом на класика весь той «робочий день», від 11-ї ранку, чекала напоготові дипслужбівська машина — і «ув'язнений» у ній водій: із наказом не відлучатись…

— Як казав покійний Чижевський, — докинув ЮШ насамкінець, — в СРСР не «диктатура пролетариата», а «диктатура над пролетариатом»…

Тут мене й прорвало — і я гаряче й плутано ринулась виповідати йому все, що думаю про нашу радянську касту «служителів мистецтва», свято переконаних, наче номенклатурні привілеї їм належаться «по праву» — як «духовній еліті нації»: на той час я вже мала з цим прошарком свій досвід спілкування (і ще довго була носилася із заміром якось про те все написати, аж доки з'явились «Митці» Л. Подерв'янського й «перебили», вичерпавши тему в найадекватнішому для неї жанрі ґротеску). Не виключаю, що то й був момент, коли ЮШ перший вгледів у мені «сучасницю»: в мої літа він із таким самим запалом «борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю землі á la Донцов»[117], і до духовного «плебейства» (у моєму лексиконі — хамства) в усіх формах у нього завжди була органічна відраза.

В ту зустріч він подарував мені щойно видану «Третю сторожу» — «Оксані Забужко, бажаючи щасливої другої стометрівки, автор. 29.5.91». Ніби визнавав тим, що першу «стометрівку» пройдено вдало, і скріплював оцінку своїм підписом, як професор на іспиті, — якраз та «санкціонуюча» роль (від імені гостро потребованої мною «культури втрачених стандартів!), у якій він і міг стати для мене незамінним — і таким, на довгі роки, й став. Так що драматургію стосунків він виставив від початку — ЮШ невипадково ввесь вік прожив завзятим театралом: на режисурі він знався досконало.

І тоді ж таки запропонував листуватися, коли я повернуся до Києва (в США я лишалася ще на місяць — на україністичну конференцію в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн, і весь той місяць ми ще передзвонювалися, вже по-приятельському, теревенячи «про все на світі»):

— Якщо будете мати охоту…

Чи «вільну хвилинку», чи якось так, — не пригадую вже дослівно, пригадую, що ми прощалися, стоячи на розі Клермонт-авеню, і він говорив ніби знехотя, своїм звичаєм спроквола розтягуючи слова й дивлячись із висоти свого зросту кудись поверх моєї голови в напрямку річки (цю сцену в моїй пам'яті освітлено навзахіднім сонцем, отже, ми провели разом ціле пополуднє): мовляв, якщо захочеться, то черкніть як-небудь при нагоді з України вістку, що там у вас діється, буду радий почути…

Однак листування мало свої психологічні бар'єри (висловлюючись мовою ЮШ, «пороги») — і свої еквіваленти спазматично обнятих подушок. У моєму тодішньому уявленні, до Шевельова, навіть після прямої заохоти, писати можна було тільки з якогось зовсім уже спеціального приводу, значущого, «ділового»: як писалося на одвірніх табличках радянських посадових кабінетів — «Без доклада не входить» (в дитинстві я це розуміла так, що за таємничі двері пускають тільки тих, хто має при собі заздалегідь написану наукову доповідь — «доклад» _ на якусь важливу тему). Я ж була добре свідома і його зайнятости, і його незамінности в українській культурі (не лише для мене!), — а він дуже активно включився в процес «національно-культурного відродження» тих літ, був запотребований і завалений замовленнями з усіх боків, і мені просто сумління не ставало його «відволікати»… На додачу, в Урбана-Шампейн я отримала запрошення від Михайла Найдана, голови слов'янського відділу в університеті Пенн-Стейт, приїхати до них на весняний семестр 1992 року так званим «гостьовим письменником» (Writer-in-residence) — із викладанням загального курсу української культури, і, повернувшись до Києва, решту 1991 року працювала не розгинаючись, аж мені з вух куріло, щоб устигнути до нового від'їзду в США здати в друк свою монографію про Франка («Філософія української ідеї та європейський контекст») і підготувати, бодай начерково, цикл лекцій для Пенн-Стейт (в англійській я ще почувалася нетвердо, а головне — такий оглядовий курс, від Київської Русі до наших днів, вимагав від мене невсипущих занять самоосвітою: я-бо належала до покоління, якому не то своєї культури, а й своєї історії окремим курсом ніхто ніколи не викладав, таких підручників на час розпаду СРСР узагалі не існувало, і скількома, сумарно, роками ув'язнення та занапащеними життями було заплачено за спроби їх «підпільно» в Україні творити, ніхто ще не обчислив, тож якби не Орест Субтельний із його виданою 1988 року в Торонто «Ukraine: A History» — ще одна, спасибі еміґрації, «ідеологічна диверсія»! — то не лише мої американські студенти, а й перші покоління учнів незалежної України не мали б із чого вчитися: Україну, цілком за Шевченковим пророцтвом, «збудили» інтелектуально «окраденою» таки до нитки, і запрошення до