Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

Плазма пульсувала довкола нього, мов яка жива істота, витискаючи бульбашки повітря з його одягу. Одна велика іскра зачепила ногу, й усе тіло здригнулося від гострого болю. І це Мульч називає легеньким пощипуванням?

Артеміс озирнувся на гнома, що виднів крізь жовтогаряче желе. Якось по-дурному всміхаючись, Мульч підніс догори два великі пальці. Хлопець вирішив неодмінно запросити Мульча до себе на роботу — якщо, звісно, пройде через усе це й лишиться живий.

І він поповз уперед. Наосліп. Раз підтягся, другий…

І йому здалося, що він ніколи не доповзе до рахунку «шістдесят три».

Лаккей звів свого «Зіґ Зауера». Гуркіт кроків, відбиваючись від металевих стін, став просто оглушливий. З-за рогу, випереджаючи своїх господарів, вигулькнули тіні. Тілоохоронець прицілився, поки що приблизно.

Ось виткнулася голова, вельми схожа на жаб’ячу. Роздвоєний язик облизував вибалушені очні яблука. Лаккей натис на спусковий гачок. Куля пробила в стіні просто над гобліновою головою дірку завбільшки з диню. Голова квапливо щезла. Звісно, Лаккей промахнувся навмисно. Завжди краще налякати ворога, ніж просто його знищити; страх — найдієвіша зброя. Скільки ж міг отак протриматися Лаккей? Не вічність, аж ніяк ні… Дванадцять пострілів. І все.

Ось гобліни знов осміліли. Їхні голови дедалі частіше витикалися з-за рогу… А набоїв лишалося все менше й менше… Ось уже витрачено й останній.

І тоді тілоохоронець вирішив, що пора вже піти врукопаш. Він випростався й, рухаючись безшелесно, мов пантера, кинувся назустріч ворогові.

Тільки двоє людей на планеті могли зрівнятися з Лаккеєм у володінні бойовими мистецтвами. Один із них доводився йому родичем, а другий жив на острові у Південнокитайському морі й цілими днями то медитував, то збивав горіхи з кокосових пальм.

Гоблінів можна було тільки пожаліти.

Двері до оперативного штабу Опал Кобой охороняли двоє гоблінів. Обидва були озброєні до зубів, а що вже товсті — мов два штабелі коротких дощок. Попри купу суворих настанов, сторожі блаженно куняли, не скидаючи шоломів, і тому запізно помітили двох ельфів-поліціянтів, що несподівано вискочили з-за рогу.

— Глянь, — сонно промимрив один з них. — Ельфи.

— Га? — не второпав той, що був тупіший.

— Та дарма, — заспокоїв себе й товариша перший. — Зброя поліції все одно не стріляє.

Номер два облизав очі.

— Нехай так, але ж вони злі, як чорти!

І саме цієї миті Холлін черевик врізався охоронцеві в груди й відкинув його до стіни.

— Гей, ви! — обурився номер один, підіймаючи лазера. — Так нечесно!

Корч не став удаватися до хитромудрих ударів ногою з розворотами, а всім корпусом укарбував вартового у титанові двері.

— Ось так, — відсапуючись, мовила Холлі. — Двох прибрали. Досить просто.

Одначе тут-таки з’ясувалося, що капітан Куць трохи поспішила з висновком. Ще вона й не договорила, як із перпендикулярного коридору загупотіло, загримотіло. То наближалася друга сотня гоблінського ескадрону.

— Оце тобі й «досить просто»! — передражнив її командувач, зціплюючи кулаки.

Артеміс починав уже втрачати зосередженість. Іскор, здавалося, прибувало все більше й більше, і жалили вони все болючіше, і кожен такий електрошок відвертав його увагу. Він уже двічі губив рахунок. Скільки ж це разів він підтягся? П’ятдесят чотири? Чи п’ятдесят шість? Оця невеличка різниця могла означати життя або смерть.

Але хлопець уперто продовжував повзти вперед. Простягаючи спочатку одну руку, потім другу, він мовби плив крізь густе, драглисте море. Видимість практично нульова — все довкола мало жовтогаряче забарвлення. Час від часу його коліна провалювалися в западинки, по яких плазма спрямовувалася до гармат, і тільки це й підтверджувало: він таки посувається вперед.

Та ось Артеміс підтягся востаннє й наповнив легені затхлим повітрям. Ось воно. Дуже скоро очисники в його шоломі відмовлять зовсім, і тоді він почне вдихати вуглекислий газ.

Хлопець провів кінчиками пальців по поверхні труби, шукаючи замкової шпарини. Очі тут нічим не могли йому допомогти. Навіть прожектор не можна увімкнути, бо від галогену вся та плазмова ріка могла враз спалахнути.

Нічого. Жодного отвору. Так він і загине тут. Не звершивши героїчного подвигу, не ставши великим. Артеміс раптом відчув, що його розум утікає від нього, а сам він ніби падає по спіралі у бездонний чорний тунель. «Зберись! — наказав собі хлопець. — Зосередься!» До нього наближалася ще одна іскра. Срібна зоря на тлі заходу сонця. Вона ліниво ковзала по трубі, освітлюючи секцію за секцією.

Ось вона, шпарина! Та сама, що йому потрібна. На мить її висвітила ота благословенна іскра. Невпевнено, мов п’яний плавець, Артеміс сягнув рукою до кишені й дістав гномову волосину-відмичку. Але чи підійде вона до цього замка? А чом би й ні? Навіщо ставити на кожен люк різні замки?

Треба обережно. Якнайобережніш. Артеміс усилив волосину в шпарину й примружився, вдивляючись крізь той жовтогарячий кисіль. Чи пройшла в шпарину? Ніби пройшла. Відсотків шістдесят певності, що пройшла. Отже, його шанси шістдесят проти сорока. Цього має вистачити.

Артеміс повернув волосину. Люк відчинився. Хлопець згадав Мульчеву посмішку: «Оце, мій хлопче, і є талант!»

Цілком можливо, що всі його вороги з підземного світу чигають за цим люком, наставивши на нього великі страшні бластери. Одначе саме зараз це не дуже турбувало Артеміса. Хлопець уже задихався й міг уже не витримати ще одного електрошоку від ще однієї іскри.

Тому Артеміс Фаул виткнув голову крізь плазму, відкинув забороло й зробив такий живлющий, хоча, можливо, й останній у його житті вдих. На щастя для нього, погляди всіх присутніх у приміщенні були прикуті до екранів, де Артемісові друзі билися не на життя, а на смерть. Цього разу Артемісові поталанило трохи більше, ніж його друзям.