Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Він виходить з машини і пропонує вийти Гельді. На свіжому, холодному вітрі легше вести цю тяжку розмову. Що вона знає про долю нації? В чому полягає та доля, хто її творить, кому вона належить? Доля нації завжди була іграшкою в руках можновладців, у руках пройдисвітів і шахраїв, віками бавилися цією долею всі ті, хто мріяв про власне возвеличення й про власну кишеню. Кричали про долю нації, а гнали німців у вогонь, на смерть, у прірву. Розпиналися за долю нації, а в дійсності дбали тільки про власну долю.

— Пауль, Пауль!..

— Не перебивай мене! Прошу, не перебивай мене! — Ріхтер іде все далі й далі від машини, і крок його стає все ширший, все навальніший. Слова летять кудись вбік, наче й не до Гельди він говорить. — Я сам був сліпим. Сам вірив у «долю нації», доки твої брати-асберівці не провчили мене як слід. Ці негідники сміють видавати себе за захисників Німеччини, за поборників цивілізації, і ти не бачиш, яка то підла, нікчемна брехня!

–: Тепер бачу, — озивається біля нього тихим, задиханим голосом Гельда.

— Тепер ти бачиш! Пізно ж ти прозріла! Бачиш і все ще служиш їм! — він гнівно, досадно, мов од чужої, відмахується від Гельди, що намагається вчепитися йому в руку. — Я давно стежу за тобою. Я все розумію. Тебе підіслано… Прикидаєшся закоханою і з кошачою настирливістю підглядаєш за кожним моїм кроком. Лізеш у мій дім, копирсаєшся в моїх паперах…

— Боже!.. Ти… ти знаєш?..

Він кинув на неї зневажливий погляд. Йому стало трохи жаль її, стало шкода заплаканого личка, змучених очей. У гарячковому блискові їх він уловив покору й повне самозречення.

— Мила моя дівчинко, я все давно знаю, — сказав він журливо-тихим голосом, взяв її за плечі, повів уздовж дороги, обережно обминаючи калюжі. — Вони наказали тобі нишпорити в моїх речах, підробили ключ, залякали тебе, і ти…

— О! Не треба! Мовчи… Я сама… Я хотіла давно розповісти тобі…

Але він владно відкинув назад її голову, закрив вустами вуста, тихо зашепотів на вухо, що з неї дуже поганий конспіратор. Зовсім нікудишній. Їй більше личить бути дбайливою хазяйкою його дому, а не приходити туди крадькома і за ті довгі години, коли він товчеться на заводі, давати лад його холостяцькому житлу. Він усе знає, все-все. Він, власне, по тому й здогадався про її відвідини, що з деяких пір став помічати у себе в квартирі зразковий порядок. Неймовірну чистоту!

— Я тільки двічі… у тебе справді не зовсім охайно… І я подумала…

— Ти чи твоє серце — мені байдуже, — сказав Ріхтер, відчуваючи, як між ним і Гельдою падають останні перепони, тануть останні крижинки недовіри.

— Розумієш, як було… — захлинаючись від радісного усвідомлення свого раптового щастя, заговорила Гельда, — вони наказали мені дізнатися, чи ти не переховуєш дома папери доктора Браузе. Я прийшла, коли дивлюся, а на кухні брудні тарілки… Зовсім позасихали… І в коридорі пилюка… І мені стало жаль тебе…

— Жалість — неприпустима річ у вашій справі! — виголосив суворо-менторським тоном Ріхтер. — Жалість у розумінні асберівців — це щось на зразок немічності, підлоти… За таку рису характеру вони могли тебе просто знищити… — Він осікся на слові, помітивши, як Гельда раптом зблідла. — Може, я невдало пожартував?

Вона похитала головою. Від її радісного настрою не лишилося й сліду. Згадала раптом темну високу кімнату з дубовими шафами, німі постаті членів ордену… Він не пожартував, він сказав правду…

— Знищити! — якось одним віддихом вирвалося з її грудей.

— Дурниці, — вигукнув Ріхтер. — З минулим докінчено. Не бійся їх! Тепер я покажу цій банді… я вже знаю, як за них узятися. — Він лагідно пригорнув дівчину до себе, відкинув їй з чола пасемко волосся. — Гельдуню! Повір мені, що вони не зроблять тобі анічогісінько. Мила моя! Ти ж тепер зі мною і матимеш надійних друзів. — Він аж захлинався від ніжності, від гарячої душевної бентеги. Усім своїм єством відчував Гельдину беззахисність, її відданість йому… — Звичайно, ти мусиш бути обережною. Принаймні певний час, поки я владнаю свої справи. Потім ми залишимо це місто, виїдемо геть, подалі од їхніх інтриг та їхньої вічної зненависті…

Вона, не вірячи, слухала його з якоюсь байдужою порожнечею в серці… І враз згадала, як кілька днів тому Штраус, зустрівши її в барі, подарував кофтину. «Це вам вдячність, презент ордену», — сказав поблажливим тоном. «За що?» —«За невелику послугу, яку ви зробили нашому рухові. Пригадуєте лист? Дурний, непотрібний клаптик паперу. Але він дещо прислужився нам. І магістр просив, щоб я подякував вам за нього».

Зараз вона думала про свій вчинок з болючим каяттям, але не мала сил ні зізнатися в усьому перед Ріхтером, ні забути про лист. «Той лист прислужився їм, значить, він приніс лихо Паулю, мені. А я сподівалася, вірила…»

— Мабуть, час повертатися додому, — зітхнула вона, вивільняючись з Ріхтерових обіймів.

І швидко пішла до машини.

Він бачив, як вона кілька разів вступила в калюжу, як відкрила дверцята і, зовсім в'яла, ніби переборюючи в собі недуг, опустилася на сидіння.

Ріхтер сів у машину, подумав: «Де ж наш дім? Чи є він взагалі на цій землі?» Мовчки нахилився до керма, завів мотор і повільно рушив до міста.

Кірхенбом устав з крісла, пройшов кілька разів по кімнаті, розім'яв затерплі суглоби. Сірий екран відіотелефону тупо п'ялив на нього своє око.

Кірхенбом натиснув на кнопку. Екран замигтів, заіскрився, з'явилося догідливе обличчя чергового секретаря.

— Новини?

— Ніяких, пане президент.

Сухий палець знову ліг на кнопку. Прикриті жовтими, повіками очі безвільно заплющились. І раптом з екрана донісся голос:

— Перепрошуюсь, ексцеленсіо! Я зовсім забув… Перед кінцем робочого дня дзвонили з контори Доуелла.