Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Нагадує кам’яну сокиру, яку тримав у руках вождь первісного племені. Дивіться! В ньому зроблено навіть отвір для ручки!

— Ось вам і перший слід! — задоволено сказала Олена Миколаївна.

— Ні, цей камінь хоч і непогана знахідка, але він не може бути доказом того, що білі велетні справді побували на Землі. Камінь належить дикунові, а не велетням.

— Я знаю, де міг лишитися слід від велетнів! — зненацька вигукнула Олена Миколаївна.

— Де? — спитали ми разом.

— Пам’ятаєте, коли велетні відлітали з Землі, з їхньої ракети вихопився яскравий сніп світла і вдарив у скелю?.. Що, коли нам спробувати знайти ту скелю?

Ми з ентузіазмом схвалили пропозицію Олени Миколаївни. Чжу Фан-ші став підганяти нас. Тільки Інагос відмовився летіти з нами. Він лишився біля кільця, щоб ще раз якнайретельніше сфотографувати його.

— Ви помітили, — спитав я в своїх товаришів, — що не тільки ми з вами, а й первісні люди розуміли те, про що говорили велетні. Пам’ятаєте, як вони закричали, коли велетні відмовилися лишитись на Землі? Очевидно, ці прибульці могли кожній людській істоті навіювати свої думки. Чужу мову вони, очевидно, розуміють так само добре, як і свою.

— Для цього, мабуть, необхідно збагнути таємницю самого процесу мислення, — зауважила Олена Миколаївна.

— Ех, коли б з нами був ваш чоловік! — промовив Джемс Конт. — Він би зразу визначив, яку частину зоряного неба ми бачили наприкінці тієї дивної сцени, перш ніж зникло видиво.

— Боюся, що це не так-то просто. Адже за сто тисячоліть зорі мусили б у якійсь мірі змінити своє розташування, — заперечила Олена Миколаївна.

— А пам’ятаєте слова того велетня, котрий поклав на землю це кільце: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас». Він напевне ж розраховував, що його кільце буде знайдене наступними поколіннями людей, які зуміють у той чи інший спосіб налагодити з ними зв’язок. Шкода, що він не здогадався сказати ще щось.

— Одне, мені здається, ні в кого не може викликати сумнівів, — мовив я, — це те, що планета, на якій живуть велетні, значно більша за нашу Землю.

— Чому?

— Бо зразу видно, що відчували вони себе на Землі набагато легшими, ніж на своїй планеті. Ви звернули увагу, якими велетенськими стрибками вони побігли до ракети? Немовби ми на Місяці… Ясно, що їхня планета більша.

Невідомо, скільки ще часу ділилися б ми враженнями, якби Чжу Фан-ші не помітив скелю, що чимось була схожа на ту, в яку вдарив сніп проміння від ракети. Ми підлетіли до неї. На наше велике розчарування, на скелі не було жодних слідів, які свідчили б, що колись тут сталась така важлива подія. Нам не хотілось вірити в це. Ми якнайретельніше оглянули всю скелю. Нічого! Анінайменшої вибоїни чи оплавленого каменю на ній не було.

— Ну що ж, — зітхнув після довгих пошуків Джемс Конт. — Врешті-решт саме по собі кільце є досить вагомим доказом.

— Стривайте! — обірвала його Олена Миколаївна. — А подивіться на наш майданчик з валуном, адже звідси його не видно! Це ж говорить про те, що ми обстежували зовсім не ту скелю. Он сусідня скеля, звідти майданчик з кільцем буде видно. Летімо до неї!

Не треба було довго оглядати поверхню сусідньої скелі, щоб побачити на ній величезну западину у формі правильного кола з оплавленими рівними краями. Западина була така незвичайна, що зразу ж поставала думка про її штучне походження. Вона була заввишки зо три людських зрости. Хтось висловив думку, що по цьому сліду можна досить точно визначити розміри фотонної ракети велетнів.

— Цікаво, дуже цікаво… — бубонів Чжу Фан-ші, обмацуючи гладеньку стіну западини. — Це вже не гіпноз, не навіювання, а реальний предмет, який можна не лише помацати рукою, а й сфотографувати. Зараз я це зроблю.

Він сфотографував нас на фоні западини, потім окремо саму западину під різними кутами.

Деякий час ми оглядали місцевість навколо скелі, намагаючись знайти ще який-небудь слід перебування на нашій Землі таємничих білих велетнів. Але більше нам нічого не вдалося виявити.

Ми повернулись назад до майданчика, де лежало кільце, і застали там дивну сцену! Інагос стояв, похитуючись, стиснувши долонями скроні.

— Інагос! — покликала його Олена Миколаївна.

Він навіть не обернувся на голос. Ми висіли в повітрі по другий бік кільця і з подивом дивились на палеонтолога.

— Чи не збожеволів він з радощів? — спитав Чжу Фан-ші.

У цей час Інагос, похитуючись, ступив уперед, протер очі руками. Ми зрозуміли, в чому річ.

— Навіщо ви знову вмикали кільце? — спитала його Олена Миколаївна.

— Мені без вас раптом спало на думку, що воно більше не діятиме, і я вирішив перевірити…

— Що ж вийшло?

— Я бачив ту саму картину… Ми детально розповіли Інагосу про западину в скелі. Він був до нестями радий.

— Треба негайно повідомити про нашу знахідку. Я відчуваю, що вона задасть роботи палеонтологам, лінгвістам, астрономам, етнографам, астронавтам, конструкторам ракет і вченим багатьох інших спеціальностей. Перед нами відкривається можливість краєчком ока зазирнути в дуже далеке майбутнє. Ви встигли зробити знімок западини на скелі?

…Багаття догоряло. Язики полум’я все рідше й рідше з’являлися на вкритих білим попелом сучках хмизу. Поблискуючи червоними цятками, ледве теплів жар. Настала ніч. Вона обгорнула нас чорним холодним покривалом. З моря потяг свіжий вітерець, дурманячи прохолодою й запахом водоростей. У небі зайнялись яскраві зірки, і тільки на заході, за горами, все ще висіла багряна заграва: то мікросонце здалеку посилало своє останнє в цей день