Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

- По-перше, не дев'яносто, а трохи більше, і чому це на мої? - обурилася я, дивлячись у спину, повернувшого до дверей брательника.

- Тому що, - хихикнув нахабник. – Це тобі зараз вісімнадцять, і це тобі властиво потрапляти в історії, а я як старший брат за тобою доглядатиму.

І вибіг обермотище. Усміхнувшись, вирушила за ним слідом.

Бродити вночі палацом виявилося досить смішною і хвилюючою пригодою. Ми з Ванькою кралися, наче злочинці, про всяк випадок, ховаючись у тіні дерев. Погодка була чудова, вітерець ворушив волосся, повітря неймовірне, просочене квітучими рослинами та свіжістю. Місяць висів на небі настільки величезний, що здавався він точно торкається землі одним своїм краєм. Загалом дуже романтична обстановка. Тільки з братиком хіба можна помріяти про щось, захоплено зітхаючи?! Він примудрявся розвіяти мій казковий настрій однією фразою.

- Сестричка, а що це в тебе з обличчям? - запитав з єхидцем. - Ти багато вина не пий, на тебе воно погано впливає.

- Я взагалі вина не пила, - стукнула його по спині, чуючи його смішки, мріяти відразу ж перехотілося.

Непомітно ми дісталися будівлі бібліотеки. Двері, як завжди, виявилися відчиненими.

Усередині запалили лише одну свічку, щоб не привертати зайвої уваги. Ванька гідно оцінив тутешні збори книг, тихенько свиснувши, з явною повагою оглядаючи ряди стелажів.

- Лялько, здається, ти у свій рай потрапила, - додав, знаючи мою любов до читання.

Я не забула відразу продемонструвати свої здібності, показуючи братові, як відкривати магічні томи.Поки він здивовано розглядав в основному картинки, я вирішила відшукати той фоліант з правилами поведінки майбутніх дружин.

Шукати довелося довго, вже навіть брат, побродивши і навіть почитавши щось, заспокоївся і просто на мене чекав, а я все ще не могла знайти. Нарешті потрібна книга знайшлася, тільки не в магічному відділі. Але я на той момент вже була така змучена пошуками, що різко згадалися всі ночі, що недоспала.

Схопивши в руки знайдений томик, потягла Івана на вихід, він теж уже клював носом в очікуванні. Бурчачи під ніс щось неприємне на мою адресу, покірно поплентався за мною.

Ми вже майже дісталися до виходу, коли несподівано його перекрила потужна постать, що в світлі місяця здалася зловісною.

- Хто ви такі? – пролунало різко. – І що тут робите?

Сон у мене як рукою зняло, брат теж різко прокинувся. Страх накотив холодною хвилею вздовж хребта. У першу хвилину трохи розгубилася, і не відразу дізналася того, хто говорив, але в наступну по світлому одязі, я здогадалася хто перед нами.

- Ваша Високість! - вклонилася низько, смикнув і брата за рукав, щоб повторював за мною. – Нас Її Високість, принцеса Сульрі відправила за книгою.

Ляпнула перше, що спало мені на думку, і простягла томик, щоб принц Аслек, зміг побачити.

Сніговий барс недовірливо взяв книгу в руки, розгорнув так, щоб у місячному світлі можна було прочитати назву. Потім знову перевів погляд на нас. Зрозуміти б одразу, чи пам'ятає він мене чи ні. Хіба в темряві розбереш. Одягнена я як прислуга, може пронесе і він не впізнає. Інакше не уникнути лиха.

- У таку пізню годину? - дещо здивовано з домішкою недовіри перепитав Барс, явно намагаючись роздивитись моє обличчя.

- Так, - знову закивала я головою, наче китайський бовдур. - Її Високості не спиться. Принцеса хотіла щось почитати на майбутній сон.

Говорити намагалася з повагою, як це робили слуги, не підводячи очей.

- Дивне читання для сну, - знову глянув на назву Аслек.

- Так, Її Високість заміж збирається, - знайшлася я відразу. – Просила саме цю книгу.

- А ти що, читати вмієш? - задав він наступне запитання і мене знову добряче перетрусило.

Адже слуги не вміють читати.

- Що ви, - вклонилася знову. - Я грамоті не навчена. Мені цей воїн допоміг.

Кивнула у бік братика і знову смикнула його за рукав. Він за мною вклонився, підтверджуючи слова.

- Хм ... - протяг принц, пару хвилин простояв у мовчанні, доводячи мої нерви до зриву, але все ж таки здався. - Добре, йдіть, я перевірю все, що ви мені сказали.

Полегшено видихнувши, просто бігом пустилася вниз сходами. Ванька не відставав. Якийсь час ми бігли назад у повному мовчанні. Коли відстань стала достатньою, я зупинилася перевести подих.

- Фуууух, - сказала. - Ледве викрутилися! Треба ж було нарватися на Барса. Ще легко відбулися. Був би це Чорний дракон, так легко ми з тобою не пішли б.