Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

— По-моєму, командор Ваймз неодноразово озвучував вам зневажливі коментарі на адресу Правителя, — сказав доктор Дауні.

— Ви про щось на кшталт «Його варто було би повісити, якби тільки існували досить надійні зашморги»? — уточнив Морква. — Що було, те було. Але ж усі так кажуть.

— І ви?

— Ну, ні, — визнав Морква.

— І, я так гадаю, Ваймз узявся особисто вести справу про отруєння?

— Ну, так. Але...

— Це не здалося вам дивним?

— Ні, добродію. По певних роздумах — ні. Гадаю, по-своєму він має слабкість до Патриція. Одного разу він сказав, що якщо комусь і судилося вбити Ветінарі, то цим кимось хотів би бути він.

— Справді?

— Але при цих словах він усміхався. На свій лад.

— Гадаю, він навідується до його високості чи не щодня?

— Так точно.

— І, гадаю, його зусилля з розшуку отруювача не дають жодних плодів?

— Не зовсім, — заперечив Морква. — Ми вже встановили багато способів, якими його не труїли.

Дауні кивнув своїм компаньйонам.

— Ми хотіли б оглянути кабінет командора, — сказав він.

— Не впевнений, чи це... — почав Морква.

— Будь ласка, подумайте як слід, — урвав його доктор Дауні. — Ми троє представляємо більшість міських гільдій. На нашу думку, для огляду кабінету командора існують вагомі підстави. Поза всяким сумнівом, ви будете присутнім, аби пересвідчитися, що ми не чинимо нічого незаконного.

Морква мав жалюгідний вигляд.

— Думаю... раз я буду присутнім... — пробелькотів він.

— Саме так, — сказав доктор Дауні. — Тоді все буде офіційно.

Морква провів гостей до кабінету Ваймза.

— Навіть не знаю, чи він не повернувся, — сказав капітан, відчиняючи двері. — Як я вже сказав, ми... ох.

Дауні позирнув з-за його плеча на похилену на стіл постать.

— Схоже, його милість Семюел на місці, — сказав він. — Але цілковито відсутній.

— Я аж звідси відчуваю запах, — сказала пані Долоня. — Просто жах, що випивка може зробити з людиною.

— Ціла пляшка найкращого продукту від Обійми ведмедя, — вставив пан Боґґіс. — Декому нормально заходить, еге ж?

— Але він цілий рік не пив ані краплі! — вигукнув Морква, струшуючи непорушного Ваймза. — Він ходить на групи анонімних алкоголіків і все таке!

— Тепер гляньмо... — почав Дауні.

Він витяг у столі одну з шухляд.

— Капітане Моркво? — покликав він. — Чи не могли б ви засвідчити, що тут лежить пакунок сірого порошку? Зараз я...

Ваймзова рука блискавичним порухом зачинила шухляду, прищемивши Найманцеві пальці. Його лікоть в’їхав тому в живіт, а коли Дауні скрутило від удару, командор передпліччям зацідив йому точно в носа.

Тільки тоді Ваймз розплющив очі.

— Що таке? Що таке? — заговорив він, підіймаючи голову. — Докторе Дауні? Пан Боґґіс? Моркво? Гм-м-м?

— Фи фо! Фи фо! — волав Дауні. — Фи мене фдарили!

— О, дуже перепрошую, — відгукнувся Ваймз і, кожною рисочкою обличчя випромінюючи глибоку стурбованість, встав, різко посунув свого стільця і вчавив його Дауні в низ живота. — Боюся, я вимкнувся, і, звичайно ж, коли я прокинувся й помітив, що хтось намагається щось потягти з...

— Чоловіче, та ти до безтями п’яний! — вигукнув пан Боґґіс.

Обличчя Ваймза скам’яніло.

— Справді? Вередували вереднички, що не зварили вареничків, — прогарчав він, штрикаючи Боґґіса пальцем у груди. — Не вередуйте, вередниченьки, ось поваряться варениченьки. Продовжувати? — спитав він, продовжуючи штовхати гільдійного ватажка, поки той не вперся спиною в стіну. — Чи вже переконав?

— А як фодо пакунка? — скричав Дауні, однією рукою затискаючи ніс, із якого юшила кров, а іншою показуючи на стіл.

З обличчя Ваймза не сходила безрадісно-безтямна посмішка.

— О, так, авжеж, — сказав він. — Тут ви мене спіймали. Вкрай небезпечна речовина.

— Ага, то ви це визнали?

— Так, безумовно. Гадаю, я не маю вибору, окрім як знищити докази... — Ваймз ухопив пакунка, розірвав його і висипав більшу частину вмісту собі в рота.

— М-м-м, м-м-м, — промимрив він, жуючи з такою силою, що порошок летів навсібіч. — Щипається!

— Але ж це миш’як, — ляпнув Боґґіс.

— О боги, справді? — вжахнувся Ваймз, ковтаючи. — Неймовірно! У мене там унизу за столом сидить один ґном, такий, знаєте, малий розумний вилупок, весь час бавиться з усілякими колбочками та ретортами, які допомагають визначити, де миш’як, а де ні — а от ви це визначаєте з одного погляду! Дозвольте вручити вам приз!

Він кинув розірваного пакетика точно в руки Боґґісові, але злодій сахнувся назад, і пакетик упав на підлогу, від чого його вміст хмарою злетів у повітря.

— Хвилинку, — сказав Морква, опустився навколішки й став пильно роздивлятись порошок.

Традиційно вважається, що поліцейські здатні визначити речовину, понюхавши її, а тоді ще й обережно спробувавши.

Але у Варті цю практику було скасовано, відколи констебль Кремніт стромив пальця у вилучену на чорному ринку суміш хлориду амонію з радієм, сказав: «Атож, це явно слеб, кря-кря-хрум», — і мусив пролежати прив’язаним до ліжка три доби, поки по ньому і навколо нього не перестали ходити якісь павуки.

Та все-таки Морква сказав:

— Я впевнений, що це не отруйне.

...а тоді облизнув свого пальця і взяв на нього дрібку порошку.

— Це цукор, — постановив він.

Дауні, чиє самовладання серйозно постраждало, витягнув пальця у напрямку Ваймза.

— Фи фкажали, це небежпешно! — заверещав він.

— Саме так! З’їсте його забагато — і побачите, що буде з вашими зубами! — прогримів Ваймз. — А ви-то вважали, це що?

— Ми мали інформацію... — почав Боґґіс.

— О, ви мали інформацію, авжеж? — перепитав Ваймз. — Ви чули, капітане? У них була інформація. Ну то все гаразд!

— Ми діяли з благими намірами, — промовив Боґґіс.

— Дайте-но подумати, — сказав Ваймз. — Ваша інформація зводилась до чогось на кшталт «Ваймз напився, аж валяється, у штаб-квартирі Варти, і у нього в столі лежить пакунок миш’яку»? І я закладаюся, що діяли ви саме з благими намірами, га?

Пані Долоня кашлянула.

— Це вже надто далеко зайшло. Ви маєте рацію, ваша милосте Семюел, — сказала вона. — Ми всі отримали одне й те саме повідомлення, — вона передала Ваймзові записку друкованими літерами. — І,