Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Прокинувся я від якогось передзвону. То дядько, брязкаючи ланцюгом, бігав від воріт до хазяйської хати і то насторожено роззирався довкола, то задирав догори свого пошрамованого носа і щось винюшкував.

— Прокинувся? — запитав він, коли вгледів, що я виліз із буди.

— Прокинувся, — позіхнув я. — А ви, дядьку, щось шукаєте?

— Та як тобі сказати, — завагався дядько. — Чомусь мені серце не на місці. Все здається, ніби щось має статися.

— Я теж так гадаю, — почувся голос баби Маруськи. Вона щойно вийшла з хати на вечірню прогулянку і зараз роздивлялася, куди б його краще податися. — Щось мені на негоду лапу крутить.

— Я не про негоду, — заперечив дядько. — Мені оце наснилася ковбаса з кров’янки. Ніби мені підсунули її під ніс, а тоді відсмикнули. А це, сама знаєш, не на добро.

— Гляди, не накаркай, — застерегла баба й подалася на город. Кукурудза вже підросла, тож баба полюбляла блукати в ній. Мабуть, уявляла, що знову стала котягрою і оце скрадається в неприступних язлемківських заростях.

А я чухав себе за вухом і ніяк не міг втямити, чому та ковбаса наснилася дядькові саме тепер. Бо, як на мене, все було так, як і завжди: сонце лагідно посміхалося до нас своїм призахідним промінням, ластівки з веселим щебетанням виписували над головою стрімкі кола, і взагалі, все було так гарно, що аж душа раділа. А йому, бач, все якось не так.

— То я, мабуть, трохи прогуляюся, дядьку, — сказав я.

— Іди, тільки не затримуйся надовго, — дозволив він. — Бо щось, кажу, серце в мене не на місці.

— Гаразд, дядьку, — відказав я, і ноги самі понесли мене туди, де жила Найда..

Вона й справді чекала на мене.

— Яринка вже розповіла мені про вас і про того дурного Макогона, — повідомила вона, як тільки я проліз під ворітьми до її двору. — Але я хотіла почути це ще й від тебе. Ти ж не відмовиш мені?

І вона сяйнула на мене такими очима, що я й не зчувся, як з мене вилетіло:

— Та ніколи в світі!

Кращого слухача в мене ще не було. Я знову й знову пригадував, з якими поважними пиками сходили згори Макогін з Козулькою, як перелякався Макогін, коли я загарчав перед його носом, як чесав від мене Козулька… А Найді все було мало. Вона ще і ще хотіла послухати про те, як її Яринка стала на захист Грицика, і як вона безстрашно знімала кіно…

Опам’яталися ми аж тоді, коли небо вкрилося дощовими хмарами і вітер, аби не намокнути, злякано заметушився у пошуках надійного сховку.

На нашу вулицю я завернув, коли замиготіли перші блискавки. Почало накрапати. Краплі були важкі, холоднючі, і все намагалися вцілити мені то в ніс, то у вухо. А як тільки я вскочив у буду, вони ринули такою зливою, що за нею й світа не можна було побачити. Мисочка перед будою миттю наповнилася водою, з-під ринви вилетіли піняві струмені, а земля вкрилася стрімкими ручаями.

Я дивився на них, згадував про бабу, що розгулювала десь у кукурудзі, й думав, що їй, мабуть, зараз непереливки. Власне, ще й які переливки, бо лляло, як з відра! Однак при ще одному зблиску я зрозумів, що баба таки мудріша, ніж я гадав. Вона, жива й суха-сухісінька, сиділа під дашком курника і час від часу вдоволено била хвостом по землі. Мабуть, те, що зараз відбувалося, їй неабияк подобалось.

Я зручніше вмостиввся в буді й заплющив очі. Та хіба заснеш, коли громи струшують усе навколо? Тож я лежав і думав про те, що тепер робить Найда. Мабуть, теж ховається у своїй буді і думає, що тепер роблю я.

А тоді я відчув, ніби в дворі щось змінилося. Кліпаючи очима, я виглянув з буди. Дощ перестав, калюжі танули на очах, проте блискавки усе ще краяли небо на шматки. При черговому спалаху я побачив, що баба вже не сидить під курником, а вилетіла на його дах і, вигнувши горбом спину, шипить на когось внизу.

— Що там, бабо, таке? — гукнув я.

— Сиди, і не висовуй носа, — не озираючись, наказала вона. — Сиди, і щоб тебе не чули й не бачили!

І ще дужче зашипіла на когось.

Еге ж, сиди! Хіба можна всидіти після таких її слів? Я вилетів з буди й кинувся до курника. Ще здалеку завважив рудий лисячий хвіст, що метлявся з боку на бік. Схоже, Сестричка знову пробивалася до свого братика Гребінчика. Ну, постривай!

Я припав до землі і, намагаючись ступати якомога тихіше, аби руда зайда передчасно не помітила мене, перетнув двір. Її хвіст так само метляв туди-сюди. Не відриваючи від нього погляду, я приготувався до стрибка.

І тут від межі до мене долинув хрипкий сміх. Я мимоволі повернув голову в той бік і закляк. Троє страшних звірів — двоє здоровецьких і третій трохи менший — сиділи під яблунею, наче у себе вдома, і весело шкірили свої ікласті пащеки. То були вовки — ті, від яких я врятувався лише дивом. Мабуть, вони не хотіли чекати, коли я знову завітаю до лісу, а вирішили самі навідатися до Воронівки.

І тепер вони сиділи й гигикали. І я здогадувався, чому. Вони вирішили спочатку трохи повеселитися, дивлячись на мою бійку з Сестричкою, і вже потому взятися за мене.

Я приречено озирнувся. Ховатися не було куди. Ні, таки мала рацію баба Маруська, коли наказувала мені не висовуватися з буди! Тоді ця вовча трійця, може, й не винюшкувала б мене, але тепер…

— А він ще миршавіший, ніж здавалося, — загарчав найбільший із вовків. — Гадаю, Гирку, тобі не важко буде впоратися з ним. То ж берися до роботи, а ми тим часом навідаємося до його сусіди.

І вони розчинилися в кукурудзі. А Гирко, облизуючись від нетерплячки, рушив у мій бік. І що ближче він підходив, тим більшим видавався мені. За якийсь стрибок від мене вовчак припав до землі і прогарчав:

— Ну, а тепер прощайся зі світом…

Атож, доведеться прощатися. Більше мені не залишилося нічого. Виходу не було.

І тут у моїй голові наче щось тумкнуло. Ну й що з того, що він більший за мене? Зате я з породи вовкодавів і ми з Барвінком швиргали таких Гирків через спини, наче сліпих цуценят. А Козулька?