Читати книгу - "Мертві квіти"

— Стасе, менi дуже важко пiсля того, як ти сказав. I думки неприємнi. Пам'ятаєш, ти запитав мене, де я була, коли Йосипiвна твого дядька ховала? Тодi я не наважилася. Та ти й сам вiдчув, ще подумав казна-що. Ну кому ж менi, як не тобi, про це розповісти…

— Гаразд, — зiтхнув вiн.

З Сергiєм вона познайомилася два роки тому, коли одного разу той завiтав до своєї вчительки. Неонiлу часто вiдвiдували колишнi учнi. Цей здавався серйозним чоловiком i, як розповiдав, жив тепер у Франкiвську, працюючи головним iнженером на пiдприємствi. Коли невдовзi вiн з'явився удруге, Оленка зрозумiла, що це вже вiзит не до вчительки. Побачила i Йосипiвна. А за мiсяць вони почали зустрiчатися. Сергiй був розлучений. Їхнiй роман не претендував на бурхливiсть, а почуття на вічне кохання. Але чоловiк, що з'явився у її життi, ставився iз повагою, не був залежним вiд алкоголю i навiть несмiливо запропонував одного разу вийти за нього замiж.

— Ну, не те щоб несмiливо, швидше невпевнено. Сама не знаю, навiщо вiн про це почав. «Ну, може подумаємо на цей рахунок…». Хiба ж так пропонують? Не впевнений — хто тебе за язик тягне.

У вiдповiдь Оленка так само невизначено знизала плечима, вiдчуваючи, що для створення сiм'ї тут чогось бракує. Бiльше розмов на цю тему не виникало. Та й зустрiчалися вони дедалi рiдше, а телефоннi дзвiнки ставали швидше даниною традицiї. Вiдносини вклалися у звичне русло, яке поступово замулювалося. Здавалося, обоє розумiли, що колись усе скiнчиться. Йосипiвна ж, яка стала дiвчинi майже рiднею, наполегливо просила її взятися за розум i влаштувати своє життя. Адже зараз хорошi чоловiки — рiдкiсть. Одного разу вона сама, нiчого не кажучи Оленцi, поїхала до Франкiвська, аби розповiсти колишньому учневі, яке добро її квартирантка i що вiн може втратити.

— Та я й сама вже не хотiла, — зiзналася Оленка. — Тож дарма вона це. Отак буває — наче непогана людина, й виглядає нiчого, а от немає спорiдненостi характерiв, думок. Не тягне до чоловiка, як ото має тягти. А зовсiм самiй також важко. Напевно, i у нього щось подiбне було. Iнерцiя стосункiв. Сила звички.

Стас розумiв.

— Востаннє ми бачились якраз тодi, коли помер твiй дядько. Сергiй приїжджав до батькiв. Зайшов i до мене. А тут Йосипiвна ще й похованням займалася. У квартирi нiкого, похмуро так було, i на душi також. I вiн залишився на нiч. Схоже, саме тодi я й нажила собi цих проблем. А на душi не покращилося. Навпаки. Ми довго потiм говорили. Неприємна вийшла розмова. Зранку Сергiй навiть не попрощався. Я прокинулася — його немає. Ну, зрозумiла, що це кiнець. Бiльше його не бачила. Та й не хотiла. Гадала, мене вiд чоловiкiв i пошукiв власного щастя надовго вiдверне. А тут ти… Наново жити схотiлося.

— Я це вiдчув пiд час самої першої зустрiчi.

— Ой… не смiши мене… — Оленка притиснула руки до живота. — Смiятися важко, болить. А ти як думав. Прийшов такий… увесь пан… Сто рокiв менi вашого села не потрiбно… Давайте довiдку… А ще менi здалося, що вiд таких як ти жiнки плачуть. Ну й вирiшила зганяти тебе по зайвому колi.

— Нормальний пiдхiд! — хитнув головою Стас. — Я також, мiж iншим, ще вiд розлучення не очухався. I також з образами на жiнок. То що, я також тебе мав у хірургії по другому колу ганяти?! I мовчала ж! Тiльки зараз…

— Ти мене з того свiту витяг. Я тепер твоя боржниця. Як брехати?

— Не перебiльшуй, — зiтхнулося якось несамохiть. — З того свiту — надто гучно сказано, хоча… Приймається. Ну i… сподiваюся, ти вiд мене не плакатимеш.

— А правду кажуть, що усе, що трапляється, на краще, — несподiвано зауважила Оленка. — Тепер усi розрахунки зi старим вiдбулися.

— Не зрозумiв.

— Уяви, що вагiтнiсть була б нормальною. I за тиждень-другий я б уже довiдалася… Жах. Що б ти робив?

— Не знаю, — вiдповiв Стас. — А ти?

— I я не знаю. Але чужих проблем на тебе точно не вiшала б.

— Твої проблеми не можуть бути для мене чужими.

У цих словах звучала упевненiсть.

LV

— Ну, все. Мир? — промовила завiдувачка, беручи келих iз шампанським. — Я рада, що вашi проблеми позаду. I дай Бог, щоб ми завжди умiли допомогти собi i одне одному. Я справдi не маю найменших образ i рада за вас. Кожен з нас нервував би, коли йдеться про порятунок близької людини.

Усi почаркувалися й загомонiли. Як i годиться для маленького виробничого сабантуйчика, або ж корпоративу.

— А я сам у штани мало не наклав, коли кровануло, — не мiг заспокоїтися Нагiрний. — I головне — несподiвано так. Хоч не одну таку зробив, але ж…

— Станiслав Iванович вчасно втрутився! — пiдняв догори палець Гащак.

— До того ж, є закон пiдлостi, що не кажи! — продовжував Нагiрний. — Для «свого» обов'язково щось має не так вийти. Тож дякую, Стасе, що не залишився бiля вiкна стояти!

— А з реконструкцiєю усе нормально вийшло? — серйозно запитала Павловська. — Наслiдкiв не буде?

— Сподiваюся, нi.

— А ми, — шефиня багатозначно посмiхнулася, — сподiваємося, що ви старалися для себе насамперед.

— Так-так! — пiдхопив Нагiрний. — I дiтки ще будуть, i не одне.

— I ми ще зберемося у вашому, як ви кажете, «будинку з привидами» з нагоди ще приємнiшої подiї. Входини ж так i не вiдгуляли?

— Хто-хто, а ви, гадаю, маєте найкраще знати, що й не гулятимемо, — нахилившись до Павловської, тихо вiдповiв Стас, поки iншi жартували.

— Чому? — так само тихо запитала вона.

— Гадаю, ви краще розказали б менi про це.

— Може, нам пiти? Тихенько так, непомiтно, — запропонував Нагiрний. — А ви поговорите.

— Нi, ми потiм, у кабiнетi, — картинно посмiхнулася Павловська. — Свято мусить бути для всiх. Наливайте.

Проте до кабiнета дiйти не вдалося. Шефиня приперла його у роздягалцi, куди Стас прибiг, аби привести себе до порядку.

— Станiславе Iвановичу, давайте порозумiємося. Думала, ми випили мирову, а ви далi…

— Що далi? — не зрозумiв Стас. — Хiба я чим вас образив?

— Нi, але ви продовжуєте котити бочку на мене. Якiсь незрозумiлi натяки… До чого?

— До того, що не треба вважати когось дурнiшим. Ви ж i так знаєте, що входин у мене не буде! Чого виставу влаштовуєте?

— А чому не буде? Нi, я не те що напрошуюся, просто ви говорите загадками. А я дiйсно не розумію, про що мова.

— Тодi пробачте, —