Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

З кущів вибіг Віхура, миттю повантажив у машину три валізи й скриньку, посадив на них Гонорату, сам сів за кермо і крізь зуби скомандував:

– Перша швидкість!

Газик, підштовхуваний невидимою силою, слухняно зрушив з місця, набрав швидкості, виїхав на вулицю, повернув за ріг будинку, й лише там з-за машини вийшов засапаний Густлік.

– Вистачить. Зможеш завести? – запитав утомленим голосом і сів біля водія.

– Ключик підходить, – зрадів Віхура.

Мотор завівся відразу. Набираючи швидкість, виїхали на шосе. Позад них у небо злетіла прощальна ракета обер-єфрейтора Кугеля.

– Порядний фриц, – сказав Франек.

– Але ми нечесні, – сердито буркнув Густлік. – Хай йому чорт – у своїх красти!

– Позичати, – поправив Віхура.

Виїхали з-поміж будинків; на шосе, обсадженому фруктовими деревами і осяяному місяцем, було видніше.

– Щось муляє, – сказав сілезець.

Підвівся, підняв сидіння і витяг з-під нього номер машини.

– Глянь, Віхуро, мабуть, наша…

– Точно, – підтвердив капрал.

З'їхав на узбіччя, загальмував, вискочив з машини і оглянув радіатора.

– Йди-но сюди, – покликав Густліка. – Глянь. – Показав ум'ятину, що залишилася від удару об кам'яний стовпчик. – Власну машину позичили.

– Оце історія! – здивувався Єлень, залазячи в машину і дбайливо вкриваючи ковдрою Гонорату, яка солодко спала.

– А що тут дивного? – знизав плечима Віхура, вмикаючи першу швидкість. – Нормально, як це між сусідами буває, – філософствував далі. – В сумі на одне виходить: скільки було машин у нас і в них, стільки й залишилося.

Їхали дедалі швидше порожнім шосе, щоб устигнути вирушити разом з усією армією на південь, на землі над Лужицькою Нейсе, які знову стали територією Польської Народної Республіки.

Розділ XXII ОСТАННЯ КУЛЯ

Хлопці повернулися з Гоноратою вчасно. Спочатку навіть здавалося, що ніхто й не помітив їхньої відсутності. Та коли танкові підрозділи слідом за піхотою рушили на Лужиці, генерал затримав екіпаж «Рудого».

– Залишіться тут ще на два-три дні. За цей час, підпоручику Кос, владнайте формальності, пов'язані з особистим життям екіпажу.

– А може, ми… – почав був Кос.

– Досить, – обрізав генерал. – Я хочу командувати танком, а не групою туристів чи сімейним будиночком на гусеницях. У Віхури я відібрав машину, щоб покарати. Поїде з вами кулеметником і помічником Саакашвілі.

– Все одно залишається вільне місце, бо Томаш ще не повернувся.

– Не біда. Поїдете вчотирьох. Черешнякові заступник командуючого армією дав у Варшаві двотижневу відпустку для відвідання родини в Студзянках. Повернеться прямо до Лужиці.

– Хитрий той Томаш, як лисиця, – з визнанням буркнув Густлік, коли генерал пішов.

– А ти хитрий, як муха, – сказав Янек. – Треба до осені клопотатися, поки Гонората солдатом стане.

Формальні справи були й справді копіткі, бо всім штабним писарям після війни в головах замакітрилося, і треба було їх міцно до стіни притискати, щоб виписали потрібний папірець. Ходили владнувати справи гуртом, і там, де не допомагав офіцерський чин Янека, ані прохання Григорія, Густлік хапав упертого за руку і, потискуючи її, повільно говорив:

– Я був би дуже радий, якби ви нам оце підписали.

Лише на кінець третього дня Гонорату мобілізували і призначили помічником медсестри Вогника, що керувала відділом польового госпіталю армії. Коли відвезли нову санітарку на місце призначення, Маруся, скориставшися з нагоди, пояснила Янекові зміст свого листа і на закінчення додала:

– Якби не Ліда, все довелося б починати спочатку, а тим часом нас роз'єднали б кілометри, дні й місяці, а може, й роки…

Вони всі троє просили (Віхура лишився біля машини), аж поки Лідка погодилася підійти до вікна. Сховавшись за завіскою, сказала:

– Я тут… Добрий день.

– Одужуй швидше, – перший обізвався Янек, – і повертайся до нас. Дякую тобі, Лідко.

– Якщо захочеш, то навіть у танку є місце, бо Томек у відпустці, – додав Густлік.

Григорій нічого не сказав, хоча навіть рота розтуляв і вуса гладив. Махнув тільки рукою й відвернувся, бо сумно йому стало. Нелегко говорити до порожнього вікна, особливо коли хочеш багато чого важливого повідомити.

Вже відходячи од вікна, Саакашвілі, оглянувшися, на якусь мить побачив за шибкою схудле обличчя і білу хусточку на голові. Хлопець не дав по собі пізнати, що помітив Лідку, боячись завдати їй прикрість.

Через три дні вирушили на світанку, бо на ніч хотіли зупинитися в капітана Павлова, в місті, куди його призначено комендантом. Опівдні, не зупиняючи машини, попоїли хліба з м'ясними консервами і помчали далі, змінюючи час од часу Саакашвілі за важелями, щоб міг розім'ятися.

– Іван нам таку вечерю організує, якої вже давно не їли, – запевняв Густлік.

– Обіцяв мені показати, як користуватися логарифмічною лінійкою, – згадав Янек.

«Рудий» мчав осяяним сонцем шосе, обабіч якого росли фруктові дерева. Окрім Григорія, який знову вів-машину, всі сиділи на башті, нетерпеливо давлячись уперед.

– За тим пагорбом, – сказав нарешті Кос, поглядаючи на карту;

Виїхали на плаский пагорб і внизу, десь за півкілометра попереду, над річкою побачили лужицьке містечко. Темним багрянцем жевріли його стрімкі дахи, виблискували бані костьолів, вежа ратуші золотистою голкою проколювала небо. Над самою річкою видно було порослі зеленню руїни старого замку, а поряд з ними широкі бастіони форту минулого століття.

Все це купалося в промінні травневого сонця, на околицях біліли сади, і ця картинка годилася для фотографії з написом: «Пам'ятка з-над Нейсе», аби не люди, які виповзали з міста, немов мурашки з палаючого будинку. Молоді й здорові пішли, мабуть, раніше, бо тепер шкандибали тільки старі, діти та каліки, внук штовхав візок, на якому сиділа паралізована бабуся.

Керували цим рухом радянські піхотинці, слабкішим допомагали залазити в машини, які йшли на захід.

Танкісти, нічого не розуміючи, перезирнулися.

– Що за чорт? – прошепотів Віхура.

– Збожеволіли, чи що? – буркнув Густлік.

Коли під'їхали ближче, Кос помітив Павлова в гурті людей, що керували цією дивною евакуацією.

– Зараз дізнаємося. Зупини машину! – наказав механікові і ще здалека гукнув з башти: – Товаришу капітан!

Іван повернувся і, прикриваючи долонею очі від сонця, здивовано розглядав танк. Янек зіскочив на землю і, простягши руки, побіг назустріч Павлову.

– Ми до вас у гості. Не впізнаєте?

– Невчасно, – стурбовано відповів сапер. – Евакуюємо місто.

– Чому?

– Склад вибухівки у форті замінований, – показав на місто. – Все злетить у повітря.

– Коли? Чому?

– Ходімо зі мною, довідаєшся, –