Читати книгу - "Дванадцять стільців"

— Ура! Віват! Банзай! Просто і переконливо, в стилі чемпіона!!!

Експреси підкочували до дванадцяти васюкінських вокзалів, висаджуючи все нові й нові юрби шахових аматорів.

Уже небо запалало від світлосяйних реклам, коли вулицями міста провели білого коня. Це був єдиний кінь, що уцілів після механізації васюкінського транспорту. Особливою постановою його перейменовано в коня, хоч ціле життя це була кобила. Шанувальники шахів вітали її, розмахуючи пальмовим гіллям і шахівницями.

— Не турбуйтеся, — сказав Остап, — мій проект гарантує вашому місту нечуваний розквіт виробничих сил. Подумайте, що буде, коли турнір скінчиться і коли виїдуть усі гості. Жителі Москви, під утиском житлової кризи, ринуть до вашого чудового міста. Столиця автоматично переходить у Васюки. Сюди приїздить уряд. Васюки перейменовують в Нью-Москву, Москву — в Старі Васюки. Ленінградці і харків'яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть вдіяти. Нью-Москва стає найелегантнішим центром Європи, а незабаром і цілого світу.

— Цілого світу!!! — застогнали приголомшені, васюкінці.

— Так! А згодом і цілого всесвіту. Шахова думка, перетворивши повітове місто у столицю земної кулі, перетвориться в прикладну науку і винайде способи міжпланетного зв'язку. З Васюків полетять сигнали на Марс, Юпітер і Нептун. Зв'язок з Венерою стане таким же легким, як переїзд з Рибінська до Ярославля. А там, хто його знає, може, років через вісім у Васюках відбудеться перший в історії світобудови міжпланетний шаховий конгрес!

Остап витер свій благородний лоб. Йому хотілось їсти до такої міри, що він охоче з'їв би засмаженого шахового коня.

— Та-ак, — видавив із себе одноокий, обводячи закурене приміщення божевільним поглядом. — Але як же практично запровадити заходи в життя, підвести, сказати б, базу?

Присутні напружено дивились на гросмейстера.

— Повторюю, що практично все залежить тільки від вашої самодіяльності. Всю організацію, повторюю, я беру на себе. Матеріальних витрат жодних, якщо не брати до уваги витрат на телеграми.

Одноокий підштовхував своїх соратників.

— Ну! — питав він. — Що ви скажете?

— Влаштуємо! Влаштуємо! — гомоніли васюкінці.

— Скільки ж грошей треба на… це… телеграми?

— Кумедна цифра, — сказав Остап, — сто карбованців.

— У нас у касі тільки двадцять один карбованець шістнадцять копійок. Цього, звичайно, ми розуміємо, замало…

Але гросмейстер виявив себе, показав себе несперечливим організатором.

— Гаразд, — сказав він, — давайте ваші двадцять карбованців.

— А стане? — запитав одноокий.

— На перші телеграми стане. А потім почнуться пожертви, і грошей нікуди буде дівати.

Заховавши гроші в зелений похідний піджак, гросмейстер нагадав зборам про свою лекцію і сеанс одночасної гри на ста шістдесяти шахівницях, ґречно попрощався до вечора і пішов до клубу «Картонажник» на побачення з Іполитом Матвійовичем.

— Я голодую, — сказав Вороб'янінов тріскучим голосом.

Він уже сидів за касовим віконечком, але не зібрав ще жодної копійки і не міг купити навіть фунта хліба. Перед ним лежав дротяний зелений кошичок, призначений для збору. У такі кошички в домах середньої руки кладуть ножі і виделки,

— Слухайте, Вороб'янінов, — закричав Остап, — припиніть години на півтори касові операції! Ходімо обідати в нархарч. По дорозі опишу вам ситуацію. До речі, вам треба поголитись і почиститись. У вас просто босяцький вигляд. Ви просто скидаєтесь на босяка. У гросмейстера не може бути таких підозрілих знайомих.

— Жодного квитка не продав, — повідомив Іполит Матвійович.

— Нічого. Надвечір прибіжать. Місто мені вже пожертвувало двадцять карбованців на організацію міжнародного шахового турніру.

— То навіщо ж нам сеанс одночасної гри? — зашепотів адміністратор. — Адже можуть побити. А з двадцятьма карбованцями ми зараз же зможемо сісти на пароплав, — якраз «Карл Лібкнехт» згори прийшов, — спокійно їхати до Сталінграда і дожидати там приїзду театру. Може, там пощастить розшити стільці. Тоді ми — багатії, і все належить нам.

— На голодний шлунок не можна говорити такі нісенітниці. Це негативно впливає на мозок. За двадцять карбованців ми, можливо, до Сталінграда й доїдемо… А харчуватись на які гроші? Вітаміни, дорогий товаришу предводителю, даром нікому не даються. Зате з експансивних васюкінців можна буде зірвати за лекцію і сеанс карбованців тридцять.

— Поб'ють, — гірко сказав Вороб'янінов.

— Звісно, риск є. Можуть налупити. А втім, у мене є одна ідейка, яка вам саме, в усякому разі, дасть певну безпеку. Але про це згодом. Поки що ходімо покуштуємо місцеві страви.

О шостій годині вечора ситий, голений і напахчений одеколоном гросмейстер увійшов до каси клубу «Картонажник». Ситий і голений Вороб'янінов жваво торгував квитками.

— Ну, як? — тихо запитав гросмейстер.

— Вхідних — тридцять і для гри — двадцять, — відповів адміністратор.

— Шістнадцять карбованців. Мало, мало!

— Що ви, Бендере, подивіться, яка черга стоїть! Неодмінно поб'ють.

— Про це не думайте. Коли битимуть, будете плакати, а поки що не затримуйтесь! Учіться торгувати!

За годину в касі було тридцять карбованців. Публіка хвилювалась у залі.

— Зачиняйте віконечко! Давайте гроші — сказав Остап. — Тепер от що. Нате вам п'ять карбованців, ідіть на пристань, найміть човен години на дві і дожидайте мене на березі, нижче амбара. Ми з вами зробимо вечірню прогулянку. Про мене не турбуйтесь. Я сьогодні у формі.

Гросмейстер увійшов до зали. Він почував себе бадьорим і був переконаний, що перший хід е2–е4 не загрожує йому ніякими ускладненнями. Решта ходів, щоправда, уявлялась у повному вже тумані, але це анітрохи не бентежило великого комбінатора. У нього був про запас цілком несподіваний вихід для порятунку навіть найбезнадійнішої партії.

Гросмейстера зустріли оплесками. Невеликий клубний зал було прибрано різнокольоровими прапорцями.

Тиждень тому відбувся вечір Товариства порятунку на водах, про що свідчив такий лозунг на стіні:

«СПРАВА ДОПОМОГИ ПОТОПАЮЧИМ

— СПРАВА РУК САМИХ ПОТОПАЮЧИХ».

Остап уклонився, простяг наперед руки, немов відкидаючи не заслужені ним оплески, і зійшов на естраду.

— Товариші! — сказав він прекрасним голосом. — Товариші і брати по шахах, у моїй сьогоднішній лекції йтиметься про те, про що я читав, і мушу признатися, не без успіху, в Нижньому Новгороді тиждень тому. Тема моєї лекції — плодотворна дебютна ідея. Що таке, товариші, дебют і що таке, товариші, ідея? Дебют, товариші, — це «Quasi una fantasia». А що таке, товариші, ідея? Ідея, товариші, — це людська думка, прибрана в логічну шахову форму. Навіть із мізерними силами можна здобути всю шахівницю. Усе залежить від кожного індивідуума зокрема. Приміром, от той блондинчик у третім ряду. Припустімо, він грає добре…

Блондин у третім ряду зашарівся.

— А он той брюнет, припустімо, гірше.

Усі повернулись і оглянули й брюнета.

— Що ж ми бачимо, товариші? Ми бачимо, що блондин грає добре, а брюнет грає кепсько. І ніякі лекції не змінять цього співвідношення сил, якщо кожний індивідуум зокрема не буде раз