Читати книгу - "Віннету ІІІ"

у порівнянні з ними будь-яка служниця зі стайні у Люнебурзі була би схожа на придворну даму. Обидві були босі, короткі спідниці ледве прикривали коліна, колись білі блузи посіріли й тепер надавалися хіба для чищення коминів. Я не можу точно сказати, чи те клоччя, яке вони мали на головах, можна було назвати волоссям. На ногах у них був такий товстий шар бруду, що здавалося, ніби це — чорні чобітки. Отже, вони вистрибнули з дому нам назустріч і пороззявляли роти з подиву, побачивши нас.

— Кого ви нам привели, доне Фернандо де Венанґо-і-Колона? — вигукнула старша жінка. — Ви уявляєте, скільки буде клопоту, коли п’ятеро гостей захочуть їсти, пити, курити, грати в карти і спати? Я цього не витримаю! Я втечу й покину вас наодинці з вашою бандою на вашому паршивому ранчо! Панькайтеся самі коло ваших гостей! Ах, як я тепер шкодую, що піддалася на вмовляння й покинула Сан-Хосе!

— Матусю, а вам не здається, що ось той дон дивно схожий на нашого дона Аллана? — перебила її молодша, показуючи пальцем на Маршалла.

— Ну і що? Схожий на дона Аллана, але ж не він! — відповіла старша, дратуючись ще більше від того, що її перервали. — Хто ці люди? Хіба я служниця? У мене й так голова йде обертом, роботи в господарстві стільки, що нікóли не переробити. А тут ще відразу п’ятеро гостей звалюються на голову!

— Сеньйоро Еулаліє! Вони зовсім не гості, — зупинив потік її нарікань ранчеро.

— Не гості? А хто ж вони, доне Фернандо де Венанґо-і-Колона?

— Вони полонені, сеньйоро Еулаліє.

— Що ж вони зробили, доне Фернандо де Венанґо де Молінарес?

— Негідники убили нашу корову і трьох пастухів, дорогоцінна сеньйоро Еулаліє.

Нахабство, з яким він примножував наші злочини, збентежило нас.

— Корову і трьох пастухів! — сплеснула руками сеньйора так сильно, що аж наші коні злякано заворушили вухами. — Жахливо! Сподіваюся, ви зловили їх на гарячому? Правда ж, доне Фернандо-і-Колона де Ґаяльпа?

— Звичайно, на місці злочину, і навіть не з одним, а з усіма відразу. Але вони не тільки вбили нашу корову, вони її засмажили і з’їли. Ви уявляєте, сеньйоро Еулаліє?

Очі жінки стали вилазити з орбіт.

— Засмажили і з’їли? Корову і трьох пастухів?

— Та ні! Спочатку — корову…

— Спочатку? А потім? Що було потім, доне Фернандо де Ґаяльпа-і-Ростредо?

— Потім? Потім — нічого. Ми зловили їх і привели сюди, сеньйоро Еулаліє.

— О-о! Весь світ знає, який ви хоробрий, доне Фернандо де Молінарес-і-Колона! Так хто ж ці люди?

— Білі — місіонери, вони їдуть до Сан-Франциско, щоб навернути в істинну віру мешканців Каліфорнії і навчити їх якихось слів.

— Спаси і помилуй! Місіонери вбивають корів і поїдають пастухів! А решта хто, доне Фернандо-і-Ростредо де Венанґо?

Полювання на оленя поблизу Дедвуда. Південна Дакота, зима 1887–1888 років. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Чорний, схожий на негра, насправді не негр, він адвокат з… з… словом, він звідти, де живуть тубільці Вогняної Землі. Він теж їде до Сан-Франциско, щоб украсти там чиюсь спадщину.

— Ну тоді не дивно, що він украв у нас корову.

— А ось той, схожий на індіанського розбійника, — готтентот із… з Ґренландії[27]. Він буде показувати місіонерів за гроші.

— І що ви збираєтеся зробити з цими людьми, доне Фернандо де Молінарес де Ґаяльпа де Венанґо?

— Накажу їх повісити, а може, застрелити. Покличте сюди всіх моїх людей, сеньйоро Еулаліє!

— Але ж усі й так уже тут, окрім старої негритянки Бетті, а її і кликати не треба, тому що вона сама йде сюди. Стривайте, доне Фернандо-і-Ростредо де Колона, але якщо всі ваші люди тут, то як ці волоцюги могли вбити трьох пастухів? Це неможливо!

— У мене все можливо, сеньйоро Еулаліє. Зачиніть ворота, щоб полонені не втекли, поки я буду їх судити.

Ворота замкнули на засув, і тепер ми справді не могли втекти, але водночас і наймиліший дон Фернандо опинився в наших руках. Коней поставили біля плоту. Принесли три стільці, посередині сів дон Фернандо, а по боках від нього зайняли місця сеньйора Еулалія та сеньйорита Альма. Нас поставили перед лицем «високого суду», а навколо вишикувалися пастухи.

— Спершу я запитаю, які ваші імена. Як тебе звати? — звернувся ранчеро до негра.

— Боб, — відповів той.

— Відповідне ім’я для негідника. А тебе як звати?

— Віннету, — спокійно відповів мій червоношкірий брат, якого теж тішило те, що відбувається.

— Віннету? Ти вкрав це ім’я, адже так звуть знаменитого вождя апачів. А тебе?

— Маршалл.

— От бачиш, у нього таке саме прізвище, як у дона Аллана, — скоромовкою випалила сеньйорита.

— Нічого дивного, звичайне прізвище для янкі, — зауважив ранчеро. — До того ж вони змінюють імена мало не щодня. А тебе?

— Священне Вухо.

— Твоє ім’я теж крадене, так звуть відомого мисливця і вбивцю індіанців. А тебе?

— Вбивча Рука.

— Та ви не просто розбійники, а й нахабні брехуни! Ви привласнили собі чужі імена!

Я виступив на кілька кроків вперед і став поряд із тим пастухом, якому вранці спало на думку накинути ласó на Бернарда. Без сумніву, він заслуговував покарання.

— Ми не брешемо. Якщо вам потрібні докази, я