Читати книгу - "Домбі і син"

оглух, бо лише невиразно пригадував, як містер Пастир кричав йому в саме вухо й злегка струшував ним, щоб здобути його увагу. Коли ж він, переляканий, підвів голову й озирнувся довкола, то побачив, що в кімнаті доктор Блімбер, що вікно відчинене й що лоб його весь мокрий од води, і цікаво, що все це сталося без його відома.

— А, нарешті! Це добре! Ну, як почуває себе мій юний друг? — підбадьорливо спитав доктор.

— О, дуже добре, дякую вам, сер, — одповів Поль.

Але, здається, з підлогою сталося щось дивне, бо він не міг на ній встояти. Та й з стінами теж — вони все крутилися та крутилися, й спинити їх можна було, лише дуже напруживши погляд. Голова містера Тутса видалася йому багато більша й значно далі від нього, ніж то було насправді, а коли Тутс узяв його на руки, щоб віднести нагору, то Поль дуже здивувався, побачивши двері не на тім місці, де сподівався побачити, і спершу подумав був, чи не збирається містер Тутс виходити димарем.

Містер Тутс був такий добрий і так ніжно ніс його на верхній поверх, що Поль так йому і сказав. Містер же Тутс сказав, що охоче зробив би багато більше, і справді зробив, бо допоміг Полеві роздягтися, і дуже, дуже по-доброму вклав його в ліжко, а тоді сів біля нього й загигикав. А містер Пастир, Б. Г. Н., перехилившися через спинку ліжка, кощавими руками наїжив свою щетину на голові, а потім, щоб довести, що Поль уже зовсім одужав, удав, ніби хоче битися з ним навкулачки за всіма правилами боксу. Все це було так смішно й так не в’язалося з містером Пастирем, що Поль не знав, плакати йому чи сміятись, і зрештою заплакав і засміявся заразом.

Як сталося, що містер Тутс взявся парою, а містер Пастир обернувся на місіс Піпчін, Поль ніколи не питався та й не хотів знати. Але побачивши в ногах замість містера Пастира місіс Піпчін, він закричав: «Тільки не кажіть Флоренс, місіс Піпчін!»

— Про що не казати Флоренс, Полю мій маленький? — спитала місіс Піпчін, підходячи ближче й сідаючи в крісло.

— Про мене, — відповів Поль.

— Ні, ні,— обіцяла місіс Піпчін.

— Як ви думаєте, місіс Піпчін, що я зроблю, як виросту? — спитав Поль, повернувши до неї личко на подушці і задумливо поклавши підборіддя на схрещені долоні.

Місіс Піпчін не могла вгадати.

— Я складу всі мої гроші в один банк, нових дороблятися не буду, поїду на село з моєю любою Флоренс, куплю собі гарний садок, луки та ліси й житиму там з нею все моє життя!

— Та ну! — здивувалася місіс Піпчін.

— Ось, — промовив Поль, — ось що я зроблю, як… — він спинився, про щось міркуючи (сірі очі місіс Піпчін вивчали його замислене обличчя). — Якщо виросту, — закінчив він. А далі розповів місіс Піпчін про вечірку; про запрошення, яке дістала Флоренс; про те, який він буде гордий, коли всі учні захоплюватимуться нею; про те, що вони дуже добрі до нього й люблять його; про те, як він любить їх усіх і про те, як це йому приємно. Потім він розказав місіс Піпчін про аналіз, про те, що він визнаний дивак, і просив її висловити свою думку з приводу цього й сказати, чи знає вона, що це таке і звідки воно в нього. Шукаючи найлегшого виходу зі скрутного становища, місіс Піпчін цілком заперечила таку характеристику, але що Поля аж ніяк не вдовольнила відповідь, то вона мусила підвестися і втупилась у вікно, щоб уникнути його допитливого погляду.

А ще був один спокійної вдачі аптекар, що заходив до них, коли занедужував хто-небудь з юних джентльменів, і ось саме він чомусь опинився біля Поля разом із місіс Блімбер. Як вони ввійшли та чи довго були тут, Поль не знав, але, вздрівши їх, сів на ліжку, докладно відповів на всі аптекареві запитання, шепнув йому, що Флоренс не повинна нічого знати і що він ні про що не мріє, тільки щоб вона прийшла на вечірку. Поль охоче розмовляв з аптекарем, і розлучилися вони приятелями. Лігши знову й заплющивши очі, він чув, як аптекар сказав, тільки не в кімнаті, а десь дуже, дуже далеко — що Полеві бракує життєвої енергії (і що воно таке? — здивувався Поль) та що в нього, кволий організм. Далі аптекар сказав, що, коли вже він збирається розпрощатися з товаришами сімнадцятого, то краще виконати цю забаганку, якщо йому не погіршає, і він радий почути від місіс Піпчін, що хлопець від’їжджає до Лондона вісімнадцятого; що він ще до цього напише містерові Домбі, коли ліпше у всьому розбереться; що нема причин боятись наглої… чого? Поль не дочув; і що малий дуже розумна, але вельми чудна дитина.

— Що ж у мені чудного? — питав себе Поль, і серце йому калатало. — Що ж це за дивацтво, яке так виразно бачать стільки людей?

Він не міг зрозуміти, хоч і робив зусилля, але й довго робити зусилля він не міг. Місіс Піпчін знову сиділа біля нього, — якщо вона взагалі відходила (він гадав, що вона давно вийшла, разом з доктором, але, може, йому приснилося), і в руках у неї якимсь дивом опинилися склянка та пляшка, і вона чимсь поїла його. Потім сама місіс Блімбер принесла йому смачнющого холодцю, і йому так покращало, що місіс Піпчін, за його великим проханням, пішла додому, а Брігс із Тозером прийшли лягати спати. Бідолаха Брігс страшенно бурчав, незадоволений своїм аналізом, що розклав його краще за будь-яку хімічну реакцію. Проте він був дуже добрий до Поля, так само, як Тозер, так само, як і решта учнів, бо кожен з них перед тим як іти спати, заглядав до нього й питав: «Ну, як справи, Домбі? Вище носа, Домбі!» і таке інше.

Лігши в ліжко, Брігс довго не спав, оплакував свій аналіз і казав, що він несправедливий, що гіршої характеристики не можна було дати й злочинцеві і цікаво, чи подобалась би вона докторові Блімберу, якби від неї залежали його кишенькові гроші? Неважко, казав Брігс, всі півроку ганяти когось, як галерника, а