Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Це й Сашко не раз каже «моя», але в нього якось… не так! Утім, поки в голові не почали вилуплюватись нові покоління метеликів, Софійка вправно викрутилась від чергової спроби її пригорнути:

— Взагалі-то мені поки що набагато приємніше залишатись нічиєю! Хіба що маминою і татовою. Ну, й Ростиковою…

— Ростик — це менший брат, у мене все під контролем! — заспокоював чи то її, чи себе. — І погодься, віднедавна ти вже таки стала трохи моєю! — на її руку, затиснуту в лещата, сів метелик його поцілунку. Заперечити було важко.

Вони підіймались усе вище й вище, тоді звернули стежкою в хащі, і Туз нарешті урочисто проголосив:

— Прийшли! Розвертайся! — він знов безцеремонно і водночас ніжно повернув її, і внизу перед нею… На дні велетенської кам’яної прірви… Межи стінами, помережаними, наче торт, шарами різних порід… Блакитне-преблакитне, наче зумисне підсинене, озеро!

— Що це? Теж, як і в Панагії, Смарагдове озеро? — видихнула ошаліло. — Чи це якесь… Я вдома Ростикові картонні дзвіночки для лічби таким фломастером розмальовувала! Аквамаринове?.. Ні, цей ядучий блакитно-підзеленений колір, здається, зветься ціановим… Боже, скільки в світі відтінків — скільки їм і назв! Ціанове озеро!

— Усе простіше, — по загадковій паузі відповів Козирний. — Це гранітний кар’єр, а он тою грунтівкою звідси вивозили камінь! У якийсь момент докопались до підземних вод, кажуть, як вони хлюпнули, то екскаватор, який працював у цій кам’яній торбі, уже не встиг виїхати, лиш водій вискочив і втік! Так і зосталась машинка на дні. Глибина — до тридцяти метрів, вода мов крига!

— Але ж хіба в заповіднику можна?..

— Такі знав, що ти захочеш про це поговорити! Звичайно, в заповіднику так не робиться, але ти ж, слава Богу, не сьогодні народилась, а ще в кінці квітня!

— Це як Гард, про який ти розказував, так? — уторопала врешті. — І як Орда, і як штучне Київське море…

— І як частина знаменитого запорізького Великого Лугу, яка тепер під Каховським водосховищем, — продовжив Туз.

— «Не раз я кораблем на дно піду, шукаючи нової Атлантиди»… — трохи невчасно прийшла цитата з Лесі Українки. — це про наші землі!

— О, і за це я тебе теж!.. — ніжно-насмішкувато глянув своїми сірими. — Коротше, фанатію від твоїх дивацтв! Але годі про сумне. Милуйся, яка тут екзотика!

— Щось теж із космічно-нереального! — похитала головою.

— А яка видимість! Недурно ж з історії вчили: стратегічно вигідна позиція, нам згори цілий світ як на долоні, а нас тут ніхто не бачить!

— Як не бачить? По-моєму, наші дві постаті теж далеко видно!

— А ти присядь, то й переконаєшся! — смикнув її за руку донизу, на хвилі шовковистої трави.

Як завбачлива, завше обережна й насторожена Софійка — і так утратила пильність? Як отак, без жодної темної думки, присіла перевірити, чи справді вона сховається од світу?

Не встигла нічого усвідомити, як Андрій стиснув її, мов лещатами, і присмоктався своїми губами до її вуст. Це вже далеко не метелики, це вже безжальне цунамі, розжарена вулканна магма, яка заповнює все навколо, не лишаючи нічого живого, о, Софійка добре знає картину «Останній день Помпеї»!..

Пробувала відірватись, але Тузові вуста, здавалось, росли, і вже заліплювали її всю. Так липла й тягнулась жувачка, в яку Софійка ненароком сіла колись на лавці старого парку!

— Розслабся, ми ж того… Типу любим одне одного!.. — встиг прошептати між поцілунками. Відповісти не було жодної змоги, та відповіді, власне, й не вимагалось.

«Заморозити жуйку в холодильнику й потім відламати-відчистити! Відпарити праскою! — крутилось у голові. — Але ж тут, на вершині, немає холодильника, немає праски!» — бились безпомічні й цілком недоречні думки.

З усіх сил гатила кулаком (правиця досі перебувала десь у Тузовому полоні), намагалась штурхнути коліном в, як ото пишуть у книжках, больову точку — у пах, але куди їй боротися зі спортсменом-розрядником! Усі її потуги вгрузали у все нових поцілунках («Не ламайся, ну чого ти!»). Спробувала кусатись: зуби вгрузають у ще липкішій жувачці! А виштрикнути око — шкода ж ідіота як-не-як!

…Ще трохи — й вона задихнеться, захлинеться, загине, здохне!.. Вже навіть уявила слід від свого скелетика, відкопаний нащадками через пару мільйонів років у закам’янілій жувачці. Або — на дні ціанового озера, біля затопленого екскаватора. Поруч зі скелетиком фарбованої чорнявки і, очевидно, ще чиїмись… Але здаватись не збиралась. Загине, але — в боротьбі!

…Дзвінок мобільного, що пролунав у її кишені, тільки на секунду послабив Андрієві клешні, але за ту секунду дівчинці вдалось відповзти убік, ухопитися рукою за якийсь штурпак і, підтягнувшись на ньому, випорснути з тягучої лавини. Мить — і, сковзаючись, обдираючи руки й ноги, перекидаючись, вона вже сторчма летіла донизу.

За нею ніхто не біг, але помітила це аж внизу, в космічній долині.

Дзвінок не втихав, це трохи привело до тями. «Сашко» — ще встигла помітити на екранчику (чого він, адже сьогодні вже розмовляли?), але поки додумалась натиснути слухавку,