Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

тепер він усвідомив суть того, що насправді відбулося. Андрій навіжено боровся з ним за цю жінку до кінця, не лякаючись його прикладу, не замислюючись про небезпеку для себе. Небезпеку іншого роду, аніж загибель. Небезпеку, що походила саме від цієї жінки, а не від супротивника. Йому вдалося перемогти, відібравши її. І що ж? Відбулася свого роду естафета. За якоюсь божевільною іронією переможця спіткала доля переможеного. Він також невдовзі втратив її, а разом із нею і сенс життя, з яким, як виявилося, давно вже її ототожнював.

Була, щоправда, і одна суттєва відмінність. Андрій знав, що не згорить, не загине так, як його ворог, — трагічною, гострою смертю. Очевидно, проти цього його власний організм мав якісь системи захисту, протидії. І це прирікало його на довге безрадісне існування. 

Епілог

В операційний день у відділенні завжди біганина. Життя активізується й починає вирувати. Обов’язково хтось щось не встигає. Чергова сестра носиться з маніпуляційної до палат і назад. Завідуючий так кричить у телефонну трубку в своєму кабінеті, що чути на весь коридор. У вестибюлі товчуться родичі хворих, яких оперують. Словом — неспокій. А цього разу видався великий операційний день.

Нарешті біганина вщухла, і відділ заспокоївся. Не літали вже туди-сюди ні сестри, ні санітарки. Двері оперблоку були щільно зачинені. Весь склад районної хірургічної служби був там. Працювали дві бригади хірургів в обох операційних.

В ординаторській було пусто, оскільки Андрія, як він сам вважав, уже можна було не рахувати. Як добре, що людину часом відвідують розумні ідеї! Такі, наприклад, як ця, що нею він був захоплений сьогодні від самого ранку. Як не любив він тепер цих операційних днів! До десятої години, аж поки всі не зачиняться в оперблоці, від жахливого глуму, яким усе це супроводжується, у нього завжди боліла голова. Але, схоже, цьому він, нарешті, покладе край.

В ординаторській було тихо і спокійно. Приємно постукував на стіні маятник годинника, барабанили по підвіконню краплі дощу. Андрій витяг з шухляди аркуш чистого білого паперу й народив документ такого змісту:

Головному лікареві

Старогородської центральної районної лікарні

п. Волошиновичу М.С.

лікаря-хірурга Мартинюка А.В.

Заява

Прошу звільнити мене з посади ординатора хірургічного відділення й перевести на посаду завідуючого кабінетом медичної статистики.

І розписався жирно та зловтішно. Нарешті всі вони відчепляться від нього. Нарешті. Андрій відчував не вдоволення — про яке вдоволення могло йтися, — а полегшення. У нього з’явиться свій кабінет, до якого ніколи не заходитимуть хворі. У нього буде стіл, купи паперу, калькулятор. Упродовж цілого дня він писатиме. Рахуватиме й писатиме. Ну, ще креслитиме таблиці, графіки. І навіть зможе впродовж цілого дня не відривати сідниць від крісла. Його життя все-таки набуде нарешті стану рівноваги — мертвотної, безжиттєвої, але рівноваги, в якій він і зможе його дожити. На щось більше Андрій давно вже не відчував себе здатним. Хотілося єдиного — довести його до кінця тихо та спокійно. Отак, як зараз, коли навколо були тільки тиша та самотність.

Та йому вперто намагалися перешкодити. Двері прочинилися, і в прорізі з’явилася гостроноса пика. При своєму малому зрості секретарка головного лікаря мала здорові конячі зуби й цупкий характер.

— Андрію Васильовичу, терміново зайдіть до головного!

Голова не ховалася. Це означало, що від нього не відчепляться. Зараз би…

Він підвівся й пішов. Секретарка цокотіла попереду.

Андрій не любив головного лікаря. Більше того — не переносив органічно. Той був бюрократом з великої літери. Старим загартованим бюрократом, яких не виправляє навіть могила. Зайва зустріч із ним ніколи не приносила Андрієві задоволення й не додавала наснаги. Тому він розвернувся і пішов назад у відділення.

— Андрію Васильовичу! Він казав терміново!

Андрій на неї не зважав: повернувся до ординаторської, взяв зі столу щойно написану заяву й за кілька хвилин уже заходив до кабінету головного.

Волошинович сидів, спершись на стіл долонею правої руки та ліктем лівої, і недобре, підозріло дивився на лікаря, який увійшов, своїми дрібними захованими в щоки оченятами. Переступивши поріг, не кажучи ні слова, Андрій поклав перед ним щойно написану заяву. Головний пробіг очима по аркушу паперу, водночас недовірливо зиркаючи на підлеглого, і вказав рукою на телефонну трубку. Тільки тепер Андрій зауважив, що вона була знята й лежала на столі.

— Київ на дроті, — сказав він.

Київ?!

Це слово, яке кожен може чути кілька разів на день і яке в принципі не означає нічого особливого, вдарило його, наче струмом. А наступної миті Андрій відчув, як слабкість розливається у животі й лізе кудись догори. Напевно, він добряче зблід. Усе тому, що для нього це слово давно вже означало єдине — Ліна. Більше ніщо й ніколи не пов’язувало його з Києвом.

Сталося те, чого він давно вже не чекав. Андрій вважав, що все це в ньому встигло померти, і ось раптом, більш ніж за два роки… А гаряча хвиля продовжувала розпливатися далі, і він мацав рукою по столі в пошуках трубки й не помічав украй здивованого погляду головного, який і тицьнув трубку йому до рук. Отже, все-таки Ліна… За стільки часу. Але чому сюди, до головного? Звідки вона взяла цей номер? Чому не додому, не у відділення…