Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

сталось, він блискавичним порухом вихопив з піхв меча й в один стрибок опинився біля Соньки, приставивши гостре лезо до її горла. Водночас Богдан відчув, як у голові в нього щось важко завовтузилось. Зоребор же з Сонькою якось синхронно здригнулись усіма своїми тілами для того, аби наступної миті завмерти величезними нерухомими ляльками. Очі в ляльок біли порожні. В голові Кременчука неначе піррянські конди ворушитись почали, на порох перетираючи своєю кістяною шкірою внутрішню поверхню черепа.

— Гей, — слабко вигукнув Богдан крізь це болюче ворушіння, — що воно відбувається?… А ну припини!.. Опусти меча, опусти, кажу, не займай дівчину…

І зробив важкий крок в напрямку Ваги. Кошлаті йоржики брів у того знову підстрибнули, як ото нещодавно при вигляді Нкси, виявляючи крайню ступінь здивування. А потім він гукнув у мікрофони, сховані, вочевидь, десь в його шоломі:

— Агов, шановне лицарство, вмикайте Птахів Святого Міка! Вмикайте на повну потужність!!! — І додав тихіше, буравлячи поглядом капітана: — Я був правий. Цей екземпляр ще той. А поверхня їхнього апарату таки екранує. Але ж ваш Вага проточився вже досередини і…

І клинок його меча, притулений до горла вкляклої Такаманохари, раптом засяяв мертвотним блакитним світлом. Водночас таке саме світло спалахнуло в декількох екранах зовнішнього огляду, линучи звідти завдяки величезним очам птахів-апаратів, що засяяли пронизливо синє й зовсім вже навіжено. Конди в голові Кременчука набули розмірів галактичних спіралей і він відчув, що якщо зараз нічого не зробить, то його череп просто лусне, неначе впалий перестиглий кокос.

Зчепивши зуби й намагаючись щонайменше ворушити головою, Богдан зробив ще один важкий крок в напрямку високошанованого Ваги Шасі, загрозливо здіймаючи свого важелезного кулака.

Збоку щось завовтузилось і Кременчук на якусь невловиму мить скосив очі: механічно-ляльковий Норильцєв здіймав поряд ефес свого меча.

— Правильно, Ігорюню, правильно, — прохрипів капітан, — давай-но, хлопче…

І вражено замовк перед тим, як рукоять трипільського акинаку щосили, наче молот, опустилася на його благенький міліцейський кашкет. І світ вибухнув чорною непрозорною порожнечею.

* * *

Чорна непрозорна порожнеча потроху наповнювалась гострими голками болю і в такт поколюванню в ній виникали слабенькі сріблясті іскорки. Іскорки поступово розгорались і наповнювали своїм мерехтінням чорнопростір, нагадуючи щось знайоме, звичне, хоча й незрозуміле. Ах, звісно! Звісно… Це ж те саме мерехтіння, яке переслідує його з самої Землі.

Богдан застогнав і роздер повіки. Над ним, стривожено зблискуючи маленькими оченятами, майже невидимими серед смух-трави, схилився Нкса. В руці він тримав ще трохи вологу ганчірку, тільки-но прибрану з лобу капітана, а на маківці мав його кашкет з порепаним козирком та червоною околичкою. Іншого разу це виглядало б кумедно, але зараз…

Нашорошеним поглядом Кременчук обережно обвів навколишній простір. Простір був затісним: капітан лежав на власному ліжку у власній каюті на борту інопланетного літального апарату із земною назвою „Софія”. Того самого апарату, до якого втрапив із так само власної дурості. Чи з божевілля власного?

І, зненацька водночас згадавши усе, Богдан застогнав і видихнув просто в смух-траву:

— Де?

— Лежи, Крчуче, лежи спокійно, — захвилювався Нкса. — В тебе он як голова розбита. До крови. Вщент розбита, розумієш.

— Де?…

— Що „де”?

— Усі де? А особливо недоумок отой трипільський.

— В рубці він, в рубці…

— Ах, в рубці!..

Богдан спробував рвучко сісти, але відразу відчув, як увесь навколишній світ пішов по колу. По тому, мабуть, колу, про яке Сонька розповідала нещодавно. А де вона, до речі?…

Всесвіт, усе ще погойдуючись, розпочав потроху зупинятися. І відразу ж прийшло відчуття тягучої нудоти. Ох, бідна ти моя голівонька!

— Я ж казав, казав, щоб ти лежав, Крчуче, — заметушився піррянин.

— Такаманохара де? — запитав нарешті капітан вголос, спираючись спиною на стінку каюти. — Що воно взагалі трапилось?

Крчовник застрибнув на ліжко і сів поряд з Богданом, хилитаючи ніжками, прихованими пасмами смух-трави.

— А Сонька пішла з високошанованим Вагою Шасі. Її на борту немає. Ігр розповів високошанованому барону, звідки ми взялися, але він, здається, йому не дуже повірив. Бо Соньку із собою забрав. Вона з високошанованим Вагою Шасі пішла. Її на борту немає, — закінчив Нкса обіг своїх думок.

— Куди ж вона піти могла? — скривився капітан. — Без скафандру?

— А він не потрібний їй, не потрібний. Бо вони з Ігрем „Софію” до станції завели. Чи то до Комуни. Зоряних Баронів. Тут повітря нормальне. В Зоряних Баронів.

— Як це „завели”?! — знову тіпнувся Богдан, вже зовсім не звертаючи уваги на безлад, що відбувався в його голові. — Добровільно???

— Авжеж. Вони тепер все добровільно роблять. І Ігр, і Сонька. А я вигляд роблю, що роблю. Я правильно роблю? — повернувся крчовник до капітана.

А той, врешті решт, згадав порожні очі Норильцєва й Такаманохари.

— Слухай-но, — повернувся в свою чергу до Нкси, — а яким чином вони все роблять?

— А високошанований Вага Шасі подивиться на них, меча, що світиться, увімкне, то вони й роблять. Що він скаже.

— А ти?

— Я? — голос піррянина став якимсь задумливим. — Мені іноді теж хочеться робити те, що високошанований скаже, але… Але до Жви далеко йому. Бо Жва сильніше оповідала, а в нього так — не оповіді, а побажання.

— А я?! — раптом схлипнув Кременчук і відчув, як щось пекуче наповнило йому очі. Дурня якась!

— Ти-и-и?… За тебе, Крчуче, високошанований Вага Шасі сказав, що ти — хвеномен. Наказав тебе до каюти запроторити й чекати, поки він справжніх фахівців приведе. Отож. Ігр тебе зовні сторожує, а я, Круче, всередині наглядаю.

Так, зрозумів Богдан, змахуючи оте пекуче, що вже вислизало з очей на щоки, так, здається, гіпноз. Підсилений, можливо, якимсь випромінюванням з меча. Та й очі в „птахів” он теж як світилися! Норильцєв з Такаманохарою відразу ж під нього втрапили, а Нкса… Нкса призвичаєний до більш сильного ступеню гіпнозу: он