Читати книгу - "Повернення короля"

І коли Шаґрат перехилився через зубчасту стіну, повернувшись спиною до покрівлі, Сем здивовано помітив, що одне з розпростертих на землі тіл раптом заворушилося. Поповзло. Простягнуло лапу й ухопило пакунок. Зіп’ялося на ноги. У вільній руці той орк тримав списа зі широким і коротким надламаним вістрям. Він замахнувся для рішучого удару. І саме тоді з його рила вилетіло сичання – зойк болю чи ненависті. Прудкий, наче змія, Шаґрат вивернувся, крутнувся й устромив свого ножа супротивникові в горлянку.

– Ось тобі, Ґорбаґу! – крикнув він. – Ти ще не зовсім здох, еге ж? Ну, а тепер я з тобою покінчу.

Тоді Шаґрат скочив на труп суперника, топтав його, гепав по ньому ногами, лютуючи та раз у раз нахиляючись, аби ще раз проштрикнути чи потяти тіло ножем. А коли нарешті вгамував свій гнів, то закинув голову назад і прокричав моторошний булькотливий клич перемоги. Потому лизнув ножа, затиснув його зубами, підхопив пакунок і пошкутильгав до найближчих дверей біля сходів.

Сем не мав часу на роздуми. Він міг би вислизнути крізь інші двері, та його однаково помітили б; а він не зумів би довго гратись у хованки з цим страхітливим орком. Отож Сем зробив, либонь, найкраще з того, що міг: із криком вискочив навперейми Шаґратові. Персня гобіт не стискав, але той тягар був при ньому – прихована сила, жахлива загроза для мордорських рабів, а в руці Сем тримав Жало, і його світло вдарило Шаґратові в очі, наче мерехтіння жорстоких зірок у страшних ельфійських краях, видиво яких сповнювало холодним ляком увесь його рід. До того ж Шаґрат не міг водночас і битись, і тримати свій скарб. Орк зупинився і загарчав, оголивши ікла. Потому ще раз, за орківським звичаєм, відскочив убік, і, коли Сем налетів на ворога, той, скориставшись пакунком як щитом і як зброєю, щосили пожбурив його в обличчя гобітові. Сем поточився, й, доки опанував себе, Шаґрат проскочив повз нього і кинувся сходами донизу.

А Сем, лаючись, побіг за ним, але не далеко. За мить він знову згадав про Фродо і про те, що інший орк повернувся до башти. Перед Семом укотре постав жахливий вибір, але часу на роздуми не було. Якщо Шаґрат утече, то невдовзі повернеться з підмогою. Та якщо Сем візьметься його переслідувати, другий орк може скоїти щось жахливе там, нагорі. Крім того, Шаґрат може вислизнути від нього чи й убити його. Тож Сем хутко розвернувся і побіг сходами догори.

– Певно, я знову помилився, – зітхнув він. – Але це мій обов’язок – піднятися на верхівку башти, а далі хай буде що буде.

Ген унизу Шаґрат уже зіскочив зі сходів, перебіг двір і помчав до брами, несучи свій коштовний вантаж. Якби Сем бачив його і знав, скільки горя завдасть ця його втеча, він, можливо, завагався б. Та гобіт думав лише про останній етап своїх пошуків. Він обережно підійшов до дверей башти, і зайшов досередини. Там було темно. Проте незабаром його широко розплющені очі помітили тьмяне світло праворуч. Воно струменіло з пройми, що вела до інших сходів, темних і вузьких: здавалося, вони звивались угору на башту внутрішнім краєм округлої зовнішньої стіни. Десь угорі мерехтів смолоскип.

Сем тихо піднімався сходами. Дістався до пригаслого смолоскипа, що стримів над дверима ліворуч. Вони виходили до тонкого вікна, яке дивилося на захід, – одне з тих червоних очей, що їх Фродо та Сем бачили, коли були біля виходу з тунелю внизу. Сем хутко проминув двері, помчав на горішній поверх, щомиті остерігаючись нападу та боячись відчути чіпкі пальці на своєму горлі. Він підійшов до наступного вікна, що виходило на схід, і до ще одного смолоскипа понад дверима, які вели в коридор через центр башти. Двері були відчинені, а коридор – темний, бо його освітлювали тільки мерехтливий вогонь смолоскипа та червоні відблиски, які пробивалися ззовні крізь щілину вікна. Тут сходи закінчувалися, і ходу вгору вже не було. Сем тихцем зайшов у коридор. Обабіч нього були низькі двері, зачинені і замкнені. Ніде не було чути ні звуку.

– Глухий кут, – пробурмотів Сем, – і навіщо я здолав стільки сходів? Напевно, це ще не верхівка вежі… Що ж мені робити?

Тоді гобіт збіг на нижній поверх і посмикав двері. Вони навіть не ворухнулися. Сем знову помчав нагору: і піт цівками струменів по його обличчі. Він розумів, що зараз безцінна кожна мить і що вони одна по одній збігають, а він нічим не може зарадити. Йому стало байдуже до Шаґрата, до Снаґи та до решти орків, котрі будь-коли приходили на цей світ. Він тужив за своїм паном, потребував бодай одного погляду на його обличчя, одного дотику до його руки.

Урешті, почуваючись утомленим і остаточно переможеним, Сем сів на сходинку нижче від того рівня, де був прохід, і схилив голову на руки. Усюди було тихо, страхітливо тихо. Смолоскип, який догорав, іще коли Сем тільки прийшов, задимів і згас, і гобіт відчув, як темрява накриває його, наче якийсь потік. Тоді, здивувавши самого себе після такого прикрого завершення довгих мандрів, зворушений невідь-яким почуттям, що закралось у його серце, Сем почав ледве чутно наспівувати.

Голос його здавався тоненьким і невпевненим у холодній пітьмі вежі: то був голос самотнього та змореного гобіта – голос, якого жоден орк, котрий міг би його почути, не переплутав би з радісною піснею ельфійського вельможі. Сем бурмотів старі дитячі співанки зі Ширу, шматки віршів пана Більбо, які спливали в його голові, ніби побачені крадькома краєвиди рідної землі. А тоді раптом у ньому хтозна-як зринула нова сила, і голос його задзвенів, а тим часом непрошені слова лягли на просту мелодію.

На землях західних, мабуть,

Весна, цвітуть квітки,

пташки співають, ще й течуть

потоки і струмки.

А може, там безхмарна ніч,

ряхтять на буках там

ельфійські зіроньки-вогні,

мов самоцвітний храм?

Хоч я лежу у тьмі страшній

наприкінці путі,

та там, де мури не міцні,

де гори не круті,

над тінню Сонечко пливе,

Зоря цвіте, гай-гай, –

я знаю: День іще