Читати книгу - "Шістка воронів"

Джаспер закинув на плече гвинтівку.

— Вілан заслужив свій харч.

Хлопчик аж підскочив, зачувши своє ім’я.

— Я справді це зробив?

— Принаймні дав завдаток.

— Ходімо, — скомандував Каз.

— Нам потрібно поховати його, — заперечила Ніна.

— Земля занадто тверда, і ми не маємо часу. Шуанська команда продовжує рухатися до Дієрнгольма. Ми не знаємо, скільки інших Гришей вони можуть мати, а команда Пекки взагалі вже може бути всередині.

— Ми не можемо просто залишити його тут, як їжу для вовків. — Нінине горло стиснулося.

— Хочеш розкласти для нього вогнище?

— Іди до дідька, Бреккере.

— Займайся своєю роботою, Зенік, — гримнув хлопець у відповідь. — Я не для того притяг тебе до Фієрди, щоб ти тут улаштовувала ритуальні поховання.

Дівчина звела руки.

— А як щодо того, щоб я змусила твій череп тріснути, як яйце вільшанки?

— Ти не захочеш бачити того, що в мене в голові, люба Ніно.

Вона зробила ще один крок, але Матаяс став навпроти неї.

— Зупинись, — сказав він. — Я зроблю це. Допоможу тобі викопати могилу. — Ніна витріщилася на нього. Хлопець витяг зі свого одягу льодоруб і передав їй, а потім дістав іще один із Джасперового наплічника. — Ідіть просто на південь звідси, — звернувся до інших. — Я знаю місцевість і зроблю так, щоб ми наздогнали вас іще до темряви. Ми швидше рухатимемося самі.

Каз незворушно дивився на нього.

— Пам’ятай про помилування, Гелваре.

— Ми точно впевнені, що це слушна думка — залишати їх тут удвох? — поцікавився Вілан, коли вони рушили до підніжжя пагорба.

— Ні, — відізвалася Інеж.

— Але все одно робимо це?

— Ми довірятимемо їм рано чи пізно, — сказав Каз.

— Ми збираємося відкрити Матаясові маленьку таємницю про Нінину прихильність? — запитав Джаспер.

Ніна розібрала Казову відповідь:

— Я точно впевнений, що більшість із нас не зазначає таких слів, як «вірний послідовник» чи «істина», у своїх резюме. — Вона хотіла відгамселити Каза, але водночас не могла не відчувати вдячність за ті самі речі.

Матаяс відійшов на кілька кроків від Несторового тіла. Він загнав льодоруб до промерзлої землі, висмикнув і знову занурив.

— Тут? — запитала Ніна.

— Хочеш поховати його деінде?

— Я… Я не знаю. — Вона окинула поглядом білі крижані поля, помережані рідкими березовими гаями. — Мені тут усе здається однаковим.

— Знаєш наших богів?

— Деяких, — зізналася дівчина.

— Але Джела ти знаєш.

— Невичерпне джерело.

Матаяс кивнув.

— Фієрданці вірять, що цілий світ з’єднаний водою — морями, кригою, річками й потічками, дощами й штормами. Усе це насичує Джела й насичується ним. Коли ми помираємо, це називається «фельотоб’єр» — «отримувати коріння». Ми перетворюємося на корені ясена й п’ємо з Джела, де б не лежали.

— Тому ви спалюєте гришників замість того, щоб поховати їх.

Він помовчав, а потім коротко кивнув.

— Але ти допоможеш мені покласти Нестора й Верескуна спочивати тут?

Хлопець знову кивнув.

Ніна взялася за руків’я іншого льодоруба й спробувала повторити Матаясові удари.

Земля була тверда й неродюча. Щоразу, коли інструмент встромлявся в неї, він віддавав у руки сильним тремтінням.

— Нестор не мав би бути спроможним на таке, — мовила Ніна. Думки досі не вщухали. — Жоден Гриша не може застосовувати силу в такий спосіб. Усе це неправильно.

Він хвилинку помовчав, а потім сказав:

— Тепер ти розумієш трохи краще? На що це схоже — зустрітися з такою чужою могутністю? Зустріти ворога з такими протиприродними силами.

Ніна перехопила льодоруб міцніше.

Під впливом парем Нестор скидався на спотворення всього, що Ніна любила у своїй силі. Невже Матаяс та інші фієрданці бачили гришників такими? Могутність, яку неможливо пояснити, знищений природний світ.

— Може. — Це найбільше, що вона могла запропонувати.

— Ти казала, що не мала вибору в гавані Еллінга, — сказав Матаяс, не дивлячись на дівчину. Його льодоруб підіймався й встромлявся в землю, не збиваючись із ритму. — Тому, що я дрюскеле? Ти весь час це планувала?

Ніна пригадала їхні останні справжні дні удвох, піднесення, яке вона відчула, коли вони перетнули крутий пагорб і побачили, як унизу розкинулося портове містечко. Вона здивувалася, почувши Матаясові слова:

— Мені майже шкода, Ніно.

— Майже?

— Я занадто голодний, щоб шкодувати по-справжньому.

— Нарешті ти не встояв перед моїм впливом. Але як ми зможемо поїсти без грошей? — поцікавилася дівчина, поки вони йшли до підніжжя пагорба. — Може, мені доведеться продати твоє чарівне волосся магазинові перук, щоб отримати трохи готівки.

— Не вигадуй, — сказав Матаяс, не посміхнувшись. Поки вони подорожували, йому легше вдавалося засміятися, наче він ставав управнішим у новій для себе мові. — Якщо це Еллінг, мені, напевно, пощастить знайти для нас притулок.

Тоді вона зупинилася. Уся правда їхньої ситуації повернулася до неї неймовірно чітко. Вона зайшла далеко на ворожу територію, не маючи союзників, окрім дрюскеле, котрий кількома тижнями раніше кинув її до клітки. Але перш ніж до неї повернулася мова, Матаяс сказав:

— Я завдячую тобі своїм життям, Ніно Зенік. Ми безпечно доставимо тебе додому.

Вона навіть здивувалася, як легко було йому вірити. І він вірив їй теж.

Тепер вона опустила льодоруб, відчуваючи, як його вібрації відгукуються в руках і плечах, і сказала:

— В Еллінзі були гришники.

Він завмер, напівопустивши інструмент.

— Що?

— Вони шпигуни, котрі займаються розвідкою в порту. Побачили, як я вийшла з тобою на головну площу, і впізнали мене з Маленького Палацу. А один із них упізнав і тебе, Матаясе. Він знав тебе із сутичок на кордоні.

Хлопець так і не поворушився.

— Вони перехопили мене, коли ти пішов поговорити з керівником пансіону, — вела далі Ніна. — Я переконала їх, що теж була під прикриттям. Вони хотіли заарештувати тебе, але я сказала їм, що ти не один, що занадто ризиковано пробувати схопити тебе просто зараз. Пообіцяла, що приведу тебе до них наступного дня.

— Чому ти просто не сказала мені?

— Сказати тобі, що в Еллінзі є шпигуни Гриші? — Ніна опустила інструмент. — Можливо, ти примирився зі мною, але ти не мав би чекати, що я повірю, ніби ти не здаси їх.

Він подивився вдалечінь, а м’язи щелеп посмикувалися. Ніна знала, що вона каже правду.

— Того ранку, — промовив Матаяс, — у доках…

— Я мала витягти нас обох з Еллінга якнайшвидше. Подумала, що, якщо зможу просто знайти нам транспорт, на який ми проліземо зайцями… Але гришники, мабуть, чатували біля пансіону й побачили, як ми йдемо геть. Коли вони з’явилися в доках, я знала, що вони йдуть по тебе, Матаясе. Якби тебе впіймали, тебе відвезли б до Равки, допитували, можливо, стратили б. Я помітила керчинський торговий корабель. Ти знаєш їхні закони щодо работоргівлі.