Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай, наче він гасив їх самою своєю темною тінню. А за ним посувалися його підручні, зодягнені так само врочисто, жінки у розшиті льняні сукні, а чоловіки — в святкові червоні короткі плащі в оздобами, з кинджалами за поясом.

У тиші несподівано пролунали поодинокі вітальні вигуки. То вітали Дорбатая старшини, що сиділи й досі в окремій купці скіфів-багатіїв. Варкан, який збентежено і тривожно дивився на новоприбулих, тихо сказав Дмитрові Борисовичу:

— Це дуже дивно… Дорбатай майже ніколи не з’являється на бенкетах. І тут його ніхто не чекав… хіба що оті пихаті…

Сколот гордо випростався. Спершися рукою на килим, він чекав, коли підійде старий віщун. А Дорбатай ніби й не помічав того, що його поява змінила весь настрій бенкету. Втім, може, це й було його метою?.. Хтозна?.. Так чи інакше, він спокійно підійшов до Сколота, низько вклонився і заговорив, дивлячись прямо в запитливі очі вождя, здивованого його появою.

— Славетний і улюблений богами Сколоте! — почав гучним голосом Дорбатай. — Привіт тобі! І разом з тим — привіт уславленим і могутнім чужинцям, які сидять поруч з тобою!..

— Він ніби загрожує, такий у нього тон, — мовив тихо Дмитро Борисович Варканові, який перекладав йому мову старого віщуна.

— Так, ці чужинці могутні й всесильні, — вів далі Дорбатай, — інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не може зайняти ніхто, крім найхоробріших, найуславленіших воїнів! Так, вони могутні, ці чужинці, вони підкорили собі вже навіть вождя, бо поруч з тобою, о Сколоте, сидить чужа дівчина, хоч вона не має за законом права сидіти на підвищенні поруч з вождем. Це — образа богів! Але боги мовчать. Значить, і справді чужинці всемогутні і можуть робити все, що забажають. Вони можуть ламати наші давні священні закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців!..

В голосі віщуна тепер уже ясно було чути погрозу. Дорбатай не здався, не скорився. Він прийшов сюди боротися!.. В цьому не було сумніву, старий віщун не склав зброї!

Іван Семенович нахилився і тихо мовив Артемові:

— Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека не мусить захопити нас зненацька!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Гра старого віщуна. — Розповідь про вождя Спіла. — Дорбатай хоче миритися? — Золота сова в чаші. — Нові вимоги Дорбатая. — Смерть Сколота. — Гартак — вождь скіфів. — Зв’язати їх!

Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.

— Ви гадаєте, Іване Семеновичу… — почав Артем; Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулись, і Артем почув ще раз тихе, ледве чутне:

— Будьте напоготові, Артеме…

Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось учинити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна не обіцяв нічого доброго.

Перед Сколотом стояв тепер не той переляканий старий, який тремтів і безпорадно озирався тоді, після своєї поразки перед жертовником. Ні, владний і впевнений, поважний віщун-енарей урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені не прихованої, а цілком відвертої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців… А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! Та й Варкан: чому він став раптом такий похмурий, чому рука лягла на держак меча-акінака?

— Артеме, він, той Дорбатай, задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.

— Чому ти так гадаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда одразу відчула нещирість,

— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене? Що я, дитина мала? Адже я бачу, що діється навколо!

Артем зніяковіло знизав плечима. Звісно, атмосфера відразу згустилася. Втім, і він, і його товариші зараз могли тільки чекати дальшого розвитку подій…

Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох з золотою фігуркою сови. Він переждав кілька секунд, наче перевіряючи враження, яке справили його зловісні слова, і вів далі, підвищуючи голос, як досвідчений актор:

— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміявся тут, хто відчував грізне дихання розгніваних богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш священні давні звичаї сколотів. Щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..

Тепер тихий гомін прокотився по майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб подивитися на Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично хилилася набік, очі, раз у раз кліпаючи, спускалися й боязко виглядали з-під брів.

Мабуть, хтось з мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака — і старий віщун розчув це. Бо він раптом озирнувся, підняв посох і гнівно, владно вигукнув:

— Хто це насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає та людина, що вона сперечається з самими богами! Я, скромний віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні вночі грізний голос богів, які сказали мені — і земля здригалася від того голосу! — і повеліли мені: “Іди й скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословіння мудрому Сколотові і його синові, шляхетному Гартакові!” І ці слова богів лунали у громі й полум’ї, від якого я, скромний віщун, прикрив очі рукою…

— Чи не з моєю допомогою говорила йому все це боги? — в’їдливо, хоч і дуже тихо зауважив Артем.

— І я прийшов сюди, — вів далі Дорбатай, — бо бажав разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, на жаль. Але хочу тепер і сам розповісти те, що нагадали мені сьогодні великі боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий вождь Сколот дозволить мені, я почну. Бо так сказали й повеліли мені боги!..

Він підвів руки вгору й застиг у своїй улюбленій урочистій позі з напівзаплющеними очима, наче прислухаючись до голосу богів.

— Добре грає свою роль старий шахрай! — вихопилося в Дмитра Борисовича. — Правда ж, Іване Семеновичу? Цікаво, що він розповість? Дуже цікаво… Невже щось таке,