Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Ми простували крізь світло. Крізь світло до світла. До того самого Світла кохання.

Поселення. Місто Перших Живих, котрих я зустріла у Місті Мертвих.

Лише невелика частка тих, які не сподівались Обіцяного, але одержали все.

— Драстуйте, — вони зустрічали мене, повиходивши зі своїх обвитих виноградом осель. Барвисті віконниці, білі стіни, світлі строї. І трава. Всюди трава. Тонкі шовковисті стебла між плитами та камінням бруківки. На очищеній від битої цегли землі. Перші деревця, перший урожай з маленьких грядок. Великі добрі пси та багато усмішок.

— Драстуйте.

До будиночка Тих, Котрі Усе Починали.

Скинути куртку, вмитися прозорою водою, скуштувати свіжого хліба.

— От бачите. Ніхто вас тут не скривдить.

Добро та любов. Світло.

— Я можу вам допомогти?

— Чим?

Грядки полито. Відра наповнено водою. Вінки виплетено. Хлібини витягнуто з печі.

— Можливо…

Ми стояли край берега очищеної від кам’яних стін річки, біля піщаної обмілини, неподалік від човна, що загруз у піску.

— Куди нам плисти?

— Ще тут слід поприбирати.

Перетворити руїни на храми та будинки нового міста.

Посадити силу-силенну квітів.

Було обіцяно Рай. Вони одержали Рай. Але те, яким йому бути, залежить лише від них.

— Твоя куртка.

— А що?

— У неї на спині написано: «Крихітка».

— Це погано?

— Та ні, — посміхнувся він.

А його жінка сказала:

— Ми теж дещо про неї чули. Ти маєш право бути схожою на неї.

Зненацька малесенький вибух у червоно-чорному небі — сонячний полиск та білі хмарини.

На мить.

— Добра прикмета.

— Дуже добра.

Навіть не замислюються над тим, що вони відбудовують рай. Просто живуть так, щоб не було приводу не посміхатися.

До любові, з любов’ю та в любові.

Біля тихого джерельця:

— Ми тут живемо.

Коли ми сюди прийшли, тут було саме каміння.

— Колись, як ми знайшли одне одного…

Я слухала їх.

— Ще тоді, коли квіти й трави були мертві…

Я слухала їх та посміхалася.

Тільки б вони не сказали:

— Залишайся з нами.

Чому?

Ми відбудуємо світ. Ми зробимо його чистим і ясним.

Я намагатимусь. Я буду не гірша від них. Моя куртка потреться об каміння, коли ми розбиратимемо завали. Мої черевики порвуться. Я викину пістолет на купу старого мотлоху.

А далі що? У цьому справді чудовому світі?

У кожного з них є Вона. В кожної з них є Він. Їхнє кохання дає життя новим їй та Йому, щоб вони могли зустрітися та покохати. Адже найперший світ було створено саме задля любові.

Для Любові, в Любові та з Любов’ю.

— Вовче, давай залишимося тут.

— Так? — він зупиниться в кінці вулички білих будиночків. Там квітують пагорби, а там — порослі вереском гори?

Він навіть бровою не поворухне.

— Я сказала дурницю?

— Ні.

Просто янгол, котрий залишився з людьми, сам стає людиною. І коли приходить Зло, він може захистити від нього інших.

Тож Вовк навіть не наважиться сказати мені:

— Колись потім…