Читати книгу - "Еринії"

там у темряві за якісь балощі, проте ніколи досі цього не зробила. Льох у цих погрозах був «мокрою пивницею», а фраза набувала нового значення й перетворювалася в хлопчиковій уяві на чарівне закляття, схоже на ті, які він знав з казок. Хоча Єжик говорив небагато й ходив невпевнено, він добре знав почуття щонайбільшої радості й почуття щонайбільшого занепокоєння. Перше завжди асоціювалося з великою голомозою головою дідуся, а друге ― з вологим повівом пивничного запаху.

Коли мама зайшла до комірчини по візочок, наказавши синочкові чекати на сходах, Єжик, звісно, її не послухався. Наляканий близькістю льоху, він піднявся сходинками й заховався під лядою у конторі адміністратора. Якби він був старшим, то, можливо, збагнув би, що тихенько говорить у слухавку пан адміністратор. Але малюк, якому щойно виповнилося п’ятнадцять місяців, розумів лише поодинокі слова, що їх вимовляв Леон Гісс. З першого речення «Добридень, пане Кічалес, вона саме виходить з дому» хлопчикові видалося знайомим лише «добридень», а з другого «Я повинен піти за нею?»― тільки запитальна інтонація та слово «піти», після якого мама завжди додавала слово «прогулянка». Потому Єжик на диво зрозумів два слова, які часто чув від розгніваних рідних: «Гаразд, як ні ― то ні». Проте пан Гісс вимовив їх без добре знайомого хлопчикові роздратування. Пізніше малий зі свого сховку чув, як пан адміністратор наспівує й вистукує пальцями по ляді якийсь ритм.

За мить Єжика погукала мама. Але він не вибіг до неї, а заліз глибше під ляду й чекав дальшого розвитку подій.

Мама вийшла й відразу його побачила.

― Ах ти, збитошнику! ― вигукнула вона й витягла синочка з його криївки. ― І куди це ти заховався?

― Нівроку хитрий малий, ― підхопив пан Гісс. ― Я й не побачив, як він заліз сюди!

Мама вочевидь не відчувала до Гісса особливої симпатії, бо не озвалася жодним словом і, піднявши Єжика догори, посадила його у візочок.

Виїхали на вулицю. Єжик кинув брязкальце на тротуар і голосно крикнув на знак того, що візок повинен негайно зупинитися. Мама виконала його прохання, підняла цяцьку й простягнула синові. Проте малий не відреагував, бо його увагу привернула поведінка чистильника взуття, який зазвичай сидів під їхнім балконом. Цей чоловік раптово перестав чистити черевики і, не зважаючи на протести клієнта, якого він щойно обслуговував, згорнув ганчірку й запхнув її разом з коробочками гуталіну собі до кишені. Нетерпляча мама не чекала, доки Єжик візьме в неї іграшку, кинула її малому й рушила далі, штовхаючи перед собою низенького, плетеного з лози, візочка. Єжик визирнув з нього й побачив, що чистильник швидко простує за ними.

За хвилинку мама прискорила кроки. Проте дитина помітила, що вони саме їхали повз пасаж із заскленим дахом, де розташувалися крамниці з морозивом та іграшками. Єжик показав ручкою на вхід до пасажу й голосно скрикнув.

― Єжику, маленький мій. ― Мама схилилася над синочком і поцілувала його. ― Якщо будеш чемним, то невдовзі прийдеш сюди з дідусем, а зараз матуся дуже поспішає!

Єжик знову зарепетував і різко підвівся. Візочок похитнувся, бо малий силкувався перекинути через його край свою товстеньку ніжку у вовняній панчосі.

― Заспокойся, мишенятко, бо не поїдемо туди, де тобі сподобається! ― застерегла мама. ― А ти знаєш, куди ми їдемо?

Хлопчик на хвильку заспокоївся й уважно дивився на Риту.

― До нашої нової хатки, ― сказала вона. ― І ти зможеш бігати по своїй новій кімнатці!

Це втишило Єжика на декілька хвилин, яких було досить, аби мама доїхала з ним до трамвайної зупинки. Там малюк теж поводився чемно, бо трамвай, який люди на зупинці називали «десяткою», над’їхав дуже швидко. Єжик не на жарт рознервувався, коли раптом якийсь вусатий пан підніс його візочок догори й поставив у трамваї. Хлопчик розплакався й довго не міг заспокоїтися, хоча цей добродій, незважаючи на слабкі мамині протести, смішив Єжика. Не допомогло навіть декламування мамою віршів про повернення татка й про палицю, що нею його вдарили по голові[74] та матусині пояснення, що пан на вершині колони, повз яку вони саме проїжджали ― автор цих віршів. Дитина вгамувалася лише тоді, коли мама показала на великий будинок, де, як вона пояснила, живуть солдати, котрі своїми рушницями будуть мужньо захищати нашу країну від німців. Потім вони довго й нудно їхали між кам’яницями й костелами, а Єжик тим часом задивлявся на химерне цуценя, яке тримав на колінах елегантний добродій з незакуреною цигаркою в довгому мундштуку. У песика були гострі вуха, веселі очі й чорний писок, на якому шкіра лежала кількома складками. Мама назвала його бульдогом, але елегантний пан, посміхаючись, виправив її, сказавши, що це ― боксер. Це вочевидь було якесь незвичайне створіння, бо, попри незадоволення кондуктора, довкола собачати з’юрмилися ледь не всі пасажири трамваю.

Нарешті доїхали до потрібної зупинки. Елегантний пан виніс із трамваю спершу боксера, а потому візочок з Єжиком, після чого супроводжував їх іще декілька хвилин, улесливо гомонів щось до мами й постійно піднімав капелюха, який видався Єжикові схожим на дідусів котелок. Мабуть, це спричинилося до того, що малий відчув до добродія певну симпатію, на противагу мамі, яка невдовзі щось різко відказала йому й швидко рушила до великого будинку поміж дерев.

Там вона втягла візочок на другий поверх, а Єжик спинався сходами, використовуючи для цього всі чотири кінцівки. За хвилину обоє опинилися в порожній квартирі, де пахло фарбою. Мама почала когось кликати. З якоїсь кімнати почувся