Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

— Доктор Мартінеллі?

— Так.

— Ви в кабінеті містера Берроу?

— Так.

— Ви там самі?

— Так.

Пауза.

— Це Гільда Гельсінгфорс. Рівно о чотирнадцятій годині в конюшні вас чекатиме осідлана Чучка. Сядете на неї й під’їдете до контрольно-пропускного пункту. Варту вже попереджено, вас супроводжуватиме одна охоронниця. На цьому я закінчую розмову.

І вона кладе трубку. Я не встигаю сказати жодного слова. А втім, я однаково не спромігся б і рота розтулити. Губи в мене злиплися. У роті враз пересохло. Я підводжусь. Якусь мить стою, спершись обіруч на стіл. Коли я виходжу, від містера Берроу не видно й сліду.

Я простую до вбиральні. На щастя, в ній ні душі. Відкручую кран з холодною водою й плещу себе по щоках мокрими долонями. Потім утираюсь і, ходячи сюди-туди, кілька разів глибоко вдихаю повітря. Проминаючи дзеркало, щоразу зиркаю на себе. Але мені здається, що я ще надто блідий, щоб іти назад до кафетерію.

Коли я під’їжджаю на Чучці до сторожової вежі, вартова на очах у всіх охоронниць, що дивляться на мене з вікна свого барака, простягає мені мій жетон. За десять кроків від нас стоїть Джекі в зелено-голубій уніформі, з карабіном на плечі й револьвером при поясі. Вона сідає на сірого в яблуках мерина — скалічену тварину, що, як і решта кастрованих жеребців, викликають у Чучки відразу. Кобила відводить назад вуха, і я, щоб заспокоїти її, враз даю їй відчути свою руку. Побачивши тут Джекі, я дивуюсь. Учора я дізнався від «нас», що Пуссі вислали з Блувілла. Я сподівався, що й Джекі вишлють звідси за всі оті заборонені розмови зі Стайном, Джесом і мною. Та ні, ось вона тут, тілом і душею, їй навіть доручили місію, значення якої, судячи з її незворушного вигляду, Джекі, мабуть, усвідомлює. Я певен, що тільки Джекі знає, куди мене веде. Я мимохідь помітив: вартовим у сторожовій вежі видалося незвичним те, що я вирушаю на прогулянку без своїх товаришів.

— Їдьте дорогою, якою їздите завжди, докторе, — озвалася Джекі, коли я сховав до кишені жетон. — Я поїду вслід за вами.

Вона сказала це рішучим, владним голосом, навіть не глянувши на мене.

Я здогадуюся: Джекі має на увазі дорогу, якою ми щонеділі прогулюємось верхи. Я рушаю, з прикрістю відчуваючи себе в’язнем, якого жене поперед себе озброєний конвоїр. Ні, мені не хочеться зайве драматизувати: я вийшов з кафетерію в усіх на очах, отож не думаю, що найближчим часом щось загрожує моїй безпеці. Проте позад мене їде озброєна Джекі. А я не маю навіть ножика, щоб захиститися. Нас тут лише двоє, і ми в’їздимо в ліс, де досі не зустрічали на прогулянках жодної живої душі.

Навіть більше, цей червневий день видався досить хмарний. Два дні й дві ночі перед цим лив безперервний дощ, і хоч ополудні він ущух, небо як слід іще не прояснилось. Воно насупилося до самого обрію, великі чорні хмари зависли над верхівками ялиць, і, здається, ось-ось знову піде дощ. Дорога, на щастя, встелена піском і рінню, під копитами Чучки вона не розгрузає, але дощові струмки вимивають на ній канавки, а місцями котяться з прямовисного узбіччя водоспадами й перетинають її впоперек. Чучка не любить води і обминає струмки, збиваючись із клусу. Я переводжу її на ступу, і Джекі ніяк не реагує. А втім, тепер дорога підіймається вгору на лісистий схил і стає твердішою.

Їзда ступою має свою перевагу: вона дає мені змогу обміркувати мої взаємини з Джекі. Висновку я доходжу сумного. Гадаю, коли під час інциденту між Джесперсеном та охоронницями я, спішившись, підійшов до Джекі й моя голова опинилася на рівні її чобіт, вона неодмінно відчула те коротке, несподіване й непогамовне бажання, яким я сповнився до неї. На наступній прогулянці вона грубо, навіть із гнівом урвала мою двозначну розмову з Пуссі. І, нарешті, в неділю після дзвінка, коли Аніта востаннє повідомила мене, що не зможе приїхати до Блувілла, Джекі приязно подивилась у мій бік і щиро всміхнулася. Вона зробила це так спритно, що ніхто з моїх супутників нічого й не помітив.

Але чи можна їй довіряти? Якщо Пуссі прогнали звідси, то чи не Джекі з них двох написала містерові Берроу правдивий звіт про випадок із Джесперсеном? Безперечно, саме завдяки тому доносові їй виявили сьогодні таку довіру. Невже та її усмішка й підморгування позаминулої неділі були для мене пасткою? Важко в таке повірити. В цієї дівчини очі не порожні, які звичайно бувають у облудниць. Навпаки, вони в неї життєрадісні. А коли в людини такий прекрасний погляд та ще таке жваве обличчя, то вона не дуже охоче дозволить упіймати себе в пастку неправди. Принаймні так я думаю. Або хочу так думати, що, зрештою, те саме.

Ось ми проминули поворот, за яким нас із Блувілла вже не видно. Час, здається, мені випробувати пильність мого конвоїра. Я зупиняю Чучку, наполовину обертаюсь у сідлі і, спершися правицею на круп кобили, вичікую, поки Джекі під’їде ближче. На це не йде й кількох секунд, але мені більше й не треба для того, щоб на ходу зміряти її очима й належно оцінити. Гарна здорова дівчина з округлими плечима, пишними грудьми, повненьким обличчям, коротко підстриженим білявим волоссям і очима, що досі здавалися мені голубими, а насправді сірі — цей колір сьогодні мене вражає, може, через темне, як перед грозою, небо.

Я питаю її вдавано байдужим голосом:

— Куди ви мене ведете?

— Їдьте далі, докторе, — сухо відповідає Джекі. — Вам заборонено ставити мені запитання.

Я дивлюсь на неї. Її обличчя — справжня маска. На ньому нічого не прочитаєш. У цю мить Чучка, не відчуваючи більше повода, рвучко повертається назад