Читати книгу - "Війна з саламандрами, Карел"

- Атож, вояка з француза добрий,- підтвердив тоном знавця пан Повондра.- Той Жан наш теж був такий, що не підступай. Не знаю, звідки воно в нього й бралось. Напахчений, наче з перукарні, але як устряне в бійку, то вже бився так бився. Але два корпуси саламандр - то небагато. Як подивлюся,- замислився старий,- то з людьми люди краще вміли воювати. І швидше все було. Бо з цими саламандрами вже дванадцять років тягнеться, а все нічого, тільки підготовляють вигідніші позиції. Ех, як я був молодий, хіба такі бували бої! Тоді, було, зійдуться - з одного боку три мільйони солдатів і з другого три мільйони,- старий розвів руками так рвучко, що аж човен гойднувся,- та як ударять одні на одних! А це хіба справжня війна… - розсердився Повондра-батько.- Самі бетонні дамби, а щоб багнетна атака - де там!

- Та як же людям із саламандрами так битися! - став на захист новітніх методів війни молодий Повондра.- Як же ви підете в багнетну атаку під воду?

- Отож-бо,- зневажливо буркнув пан Повондра.- Не можуть вони з ними битися по-справжньому. А пусти людей на людей, то й рота роззявиш, як побачиш, що вони вміють. Що там ви знаєте про війну!

- Хоч би вона сюди не дійшла… - сказав Франтік трохи несподівано.- Знаєте, коли маєш дітей…

- Як це сюди? - вигукнув старий наче аж роздратовано.- Цебто сюди, до Праги?

- Та взагалі до нас, у Чехію,- засмучено пояснив Повондра-молодший.- Бо якщо саламандри вже під Дрезденом…

- Дурний! - докірливо сказав Повондра-батько.- Як вони сюди доберуться? Через наші гори?

- А по Лабі… Й далі понад Влтавою.

Повондра-батько зневажливо пирхнув.

- Таке скажеш - по Лабі! Це хіба до Подмокл, а далі як? Там, хлопче, скеля на скелі. Я там бував. Ні, сюди саламандри не доберуться, нам боятися нічого. І швейцарцям теж. Бач як воно вигідно, що в нас нема морських берегів, скажи? Нині нещасний той, у кого є море.

- Таж воно тепер уже до Дрездена дійшло…

- Там німці,- рішуче перебив старий.- То їхнє діло. Але до нас саламандри не доберуться, хіба не ясно? Адже їм перш довелось би розламати оті скелі, а хіба тобі втямки, скільки тут роботи!

- Що там робота! - похмуро відказав Повондра-син.- Роботи вони не бояться. Ви ж знаєте, що в Гватемалі вони ціле нагір’я затопили.

- Це інша річ,- відказав старий категорично.- Не плети дурниць, Франтіку! То було в Гватемалі, а не в нас. У нас зовсім не ті умови.

Повондра-молодший зітхнув:

- Вам видніше, тату. Але як подумаю, що ці потвори вже затопили п’яту частину всіх суходолів…

- Коло моря, дурню, тільки коло моря. Ти не тямиш політики. Адже ті держави, що коло моря, воюють із ними, а ми - ні. Ми нейтральна держава, і того вони не можуть на нас напасти. Отак воно. І не балакай безперестану, а то я нічого не спіймаю.

Над водою стояла тиша. Дерева на Стрілецькому острові вже відкидали довгі прозорі тіні на поверхню води. На мосту дзеленчав трамвай, по набережній гуляли няньки з колясочками та по-недільному статечні люди.

- Тату,- раптом шепнув Повондра-син якось по-дитячому.

- Що таке?

- То не сом?

- Де?

Якраз навпроти Національного театру з води вистромилась велика чорна голова й помалу рухалася проти течії.

- То сом? - знову спитав Повондра-молодший.

Батько пустив з руки вудку.

- Ото? - скрикнув він, показуючи тремтячим пальцем.- Ото?

Чорна голова зникла під водою.

- То не сом, Франтіку,- сказав старий Повондра якимсь чужим голосом.- Ходімо додому. Це кінець.

- Який кінець?

- То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходімо додому,- повторив він, неслухняними руками складаючи вудлище.- Це вже кінець!

- Ви весь дрижите,- злякався Франтік.- Що з вами?

- Ходім додому,- збуджено бурмотів старий, і підборіддя його жалісно трусилося.- Мені холодно. Мені холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розумієш? То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додому.

Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.

- Я проведу вас, тату,- сказав він теж ніби не своїм голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова.- Облиште, я сам прив’яжу.

- Чого це раптом так холодно стало? - дивувався старий, цокаючи зубами.

- Я триматиму вас, тату. Ходімо,- заспокоював його син, узявши під руку.- Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.

Старий тремтів, як осиковий лист.

- Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!

Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: покликав таксі.

- На Вишеград,- сказав він і підштовхнув батька в машину.- Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.

- Ще б пак не пізно,- цокотів зубами Повондра-батько.- Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.

Вдома синові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.

- Постеліть, мамо,- квапливо зашепотів він на дверях.- Треба тата покласти, він чогось занедужав.

І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся…

- Вам полегшало, тату?

В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубу, а діти - Франтік і Марженка - втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.

- Може, лікаря покликати, тату?

Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей у нього бризкають сльози.

- Вам подати щось, тату?

- Це я, це я,- шепоче старий.- Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося…

- Так нічого ж не сталося, тату,- заспокійливо сказав Повондра-син.

- Що ти тямиш,- прохрипів старий.- Це ж кінець,