Читати книгу - "Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"

- Облиште поезію, Ватсоне,- суворо мовив Холмс.- Мені все зрозуміло: високий цегляний мур.

- Саме так. Я й не здогадався б, що це «Затишок», але, на щастя, запитав якогось роззяву, що курив поруч на вулиці. Я добре його запам’ятав. Цей чорнявий довгань із пишними вусами, схожий на вояка, у відповідь кивнув головою в бік одного з будинків і чомусь зміряв мене уважним, допитливим поглядом; це пригадалося мені трохи пізніше.

Тільки-но я ввійшов у ворота, як побачив містера Емберлі, що поспішав алеєю до мене. Ще вранці я помітив у ньому щось незвичайне, хоча й бачив його лише мигцем; але тепер, при денному світлі, його зовнішні риси здалися мені ще дивовижнішими...

- Я, звичайно, й сам це помітив, але мені цікаво, якими були ваші враження від нього,- зауважив Холмс.

- Він справляє враження людини, яку тягар турбот зігнув аж до землі. Спина його згорбилася, мов під важкою ношею. Але він не такий немічний, як здається спершу; плечі й груди в нього, як у велетня, хоча цю міцну статуру підтримує пара висохлих ніг.

- Лівий черевик у нього зморщений, а правий цілком новий.

- Я цього не помітив...

- Звичайно, ні. Але я помітив, що в нього штучна нога. Далі, будь ласка.

- Пасма сивого волосся вилися, мов змії, з-під старого бриля. Мене вразив розлючений, несамовитий вираз обличчя, поораного зморшками.

- Дуже добре, Ватсоне. Що він казав вам?

- Він із запалом почав розповідати мені історію своїх нещасть. Ми разом ішли алеєю, і я, звичайно, уважно придивлявся довкола. Я ніколи не бачив такого занедбаного місця. В садку не прибрано, здається, що дерева ростуть тут за велінням природи, а не садівничого мистецтва. Як порядна жінка могла таке терпіти, не розумію. Будинок так само вкрай занедбаний, і бідолаха, напевно, сам це відчуває й намагається якось цьому зарадити, бо в руках у нього був великий квач, а посеред кімнати стояла велика бляшанка з зеленою фарбою. Він саме фарбував двері й вікна.

Містер Емберлі завів мене до своєї кімнати з облупленими стінами, й почалася тривала розмова. Звичайно ж, він був засмучений, що не приїхали ви самі. «Я й не дуже сподівався,- казав він,- особливо після того, як зазнав таких збитків,- що моя скромна особа зможе привернути увагу такої уславленої людини, як містер Шерлок Холмс».

Я запевнив його, що гроші тут ні до чого. «Так,- мовив він,- для нього головне - любов до мистецтва, але в моїй історії він міг би знайти дещо цікаве для себе. Взяти хоча б людську натуру, докторе Ватсоне,- яка чорна невдячність! Хіба я колись відмовив їй у чому-небудь? Хіба є ще в світі жінка, яку б так пестили? А цей молодик... та він був мені за рідного сина! Він почувався тут як удома. А тепер погляньте, як вони повелися зі мною! О, докторе Ватсоне, який жахливий, жахливий цей світ!»

Отаку пісеньку він наспівував мені десь із годину, а може, й довше. Виявляється, він не мав жодного уявлення про ту інтрижку. Жили вони з дружиною самотньо, лише служниця приходила до них щоранку й залишалася до шостої години. Того пам’ятного вечора старий Емберлі вирішив потішити свою дружину й замовив два квитки до театру «Геймаркет» на балкон. Але в останню мить дружина поскаржилася, що їй болить голова, й відмовилася їхати. Він поїхав сам. Нема ніякого сумніву, що все це правда, бо він показав мені квиток, куплений для дружини.

- Цікаво, вельми цікаво,- мовив Холмс, що слухав, здавалося, дедалі уважніше.- Кажіть далі, Ватсоне. Ваша відповідь мене просто захопила. Ви бачили той квиток на власні очі? Чи не запам’ятали випадково номер місця?

- Уявіть собі, що так,- відповів я з гордістю.- Це був той самий номер, яким я користувався колись у шкільній роздягальні: тридцять перше місце. Через те він мені й запам’ятався.

- Чудово, Ватсоне! Отже, у нього самого було тридцяте або тридцять друге місце?

- Так, безперечно,- трохи задумано підтвердив я.- У ряді «Б».

- Чудово. Що іще він вам сказав?

- Нічого. Тільки показав свою «комору», як він її називає. Комора - як у банку: з залізними дверима, залізною шторою на вікні, проти всякого грабіжника, як він запевняє. Але його дружина мала підроблений ключ, і вони разом з коханцем винесли звідти близько сімох тисяч фунтів у банкнотах та цінних паперах.

- У цінних паперах? Але як вони зможуть обернути їх на гроші?

- Він казав, що передав до поліції опис цих паперів і сподівається, що продати їх викрадачам не вдасться. Того дня він повернувся з театру близько півночі й побачив, що «комора» пограбована, двері й вікна відчинені, втікачів нема й сліду. Вони не залишили ні листа, ні будь-якої записки, і відтоді про них немає жодної звістки. Він одразу ж повідомив поліцію.

Кілька хвилин Холмс міркував:

- То ви кажете, він щось тоді фарбував. А що саме, не знаєте?

- Він саме фарбував коридор. А двері й вікна в кімнаті, про яку я розповідав, були вже пофарбовані.

- Чи не здається вам, що для людини в такому становищі така поведінка принаймні дивна?

- «Треба до чогось узятися, щоб душа не нудилася»,- це його власне пояснення. Звичайно, такий спосіб заспокоєння досить дивний, але така вже в нього дивакувата натура. На моїх очах він порвав фотографію своєї дружини,- порвав люто, нестямно, вигукнувши: «Не хочу навіть бачити її кляте обличчя!»

- І більш нічого, Ватсоне?

- Ні, є ще одна річ, яка вразила мене найбільше. Додому я повертався зі станції Блекхіс, і тільки-но мій потяг рушив, побачив, що вже на ходу до сусіднього вагона вскочив якийсь чоловік. Ви знаєте, Холмсе, що в мене добра пам’ять на обличчя. Це безперечно був той самий чорнявий довгань, до якого я звернувся на вулиці. На Лондонському мості я побачив його ще раз, а потім загубив у натовпі. Але я певен, що він за мною стежив.

- Безперечно, безперечно! - погодився Холмс.- Чорнявий довгань із пишними вусами, в димчастих окулярах?

- Та ви просто чарівник, Холмсе. Я вам цього не казав, але він справді був у димчастих окулярах!

- Із