Читати книгу - "Війна Калібана"

- У вантажному відсіку потрібен реактивний ранець?

- Не знаю, - відповів Камаль, - дай сі гляну.

Джим із зітханням узяв свою чашку з кавою і погладив поліровану металеву пластину, немов котеня. Пракс раптово прочистив горло.

- Пробачте, - сказав він, - капітане Голдене? Я собі подумав чи радіо вже полагодили, або є можливість скористатися вузьким променем? Чи є можливість мені трохи скористатися зв’язком?

- Ми типу намагаємося бути непомітними, - відповів капітан, - що ти хочеш відправити?

- Меті потрібно дещо пошукати, - відповів вчений, - дані які ми отримали на Ґанімеді з місця звідки узято Мей. Там було зображення жінки яка була з ними. І якби я міг знайти що сталося з доктором Стріклендом… Я ж був в закритій системі з дня її викрадення. Навіть якщо це бази даних суспільного користування, з них можна почати.

- Чи посидіти і помаринуватися, поки ми дійдемо до Тихо, - відповів Джим, - ну нехай. Я попрошу Наомі створити тобі обліковий запис з доступом до мережі «Росі». Я не знаю чи буде щось в файлах АЗП, але ти можеш і їх перевірити.

- Справді?

- Звісно. У них дуже пристойна база розпізнавання облич. Це внутрішня мережа, захищена, тож аби створити запит потрібен хтось з нас.

- А це безпечно? Я не хочу вас вплутувати в проблеми з АЗП.

Голденова посмішка була теплою і щирою.

- Про це ти точно не турбуйся, - і повернувшись до Алекса запитав, - ну що там?

- Схоже що вантажний люк не герметичний, ну це ми й так знаємо. В нас, певно поцілили, зробивши дірку. Є ж відео…чекай…

Джим посунувся, аби дивитись через Камалеве плече. Пракс ще ковтнув їжі і теж піддався цікавості.

Зображення вантажного відсіку не більше його долоні з’явилося в куті екрану. Більшість вантажу була на електромагнітних палетах, які прилипли до пластин біля широкого люку. Проте деякі з них були розбиті, придавлені гравітацією прискорення до підлоги. В кутку товста секція металу була увігнута всередину, яскравий метал показав де увігнулися внутрішні шари. Крізь дірку були видні зірки.

- Най би воно коби хоть не маленьке, - з полегшенням сказав Алекс.

- Що ж її пробило?

- Я того не знаю, кепе, - відповів марсіянець,- то тагі не пропалено. Але гаусів стрижень так би зізізо не вигнув як ту. Була би просто дьирка. І палуба не пробита. З того боку дьирки нема.

Пілот знову збільшив зображення, уважніше розглядаючи краї діри. Це правда, що підсмалених місць не було, але мали місце невеликі чорні плями на люці і палубі. Пракс насупив брови. Відкрив було рота аби заговорити, але мовчки закрив його.

Голден вимовив те, про що вчений мав на думці:

- Алексе, чи це відбитки долонь?

- Схоже на них, кепе, але…

- Я вийду. Гляну на палубу.

Вони були невеличкими. Ледь помітними. На маленькому зображенні їх було легко пропустити. Але вони були. Відбитки рук, вимазаних у щось темне, що колись на думку Пракса, було рудою.

Відбиток п’яти голих пальців, безпомилково. Довга смуга темряви.

Пілот підхопив думку:

- Той відсік у глибокому вакуумі, чи не так? – запитав Голден.

- Вже півтора дні, сер, - відповів Алекс. Звичний тон зник. Вони займалися справою.

- Переведи вправо, - попросив Джим.

- Так, сер.

- Годі, зупиніться. Що це?

Тіло скручене у формі зародку, лиш долоні були притиснуті до переборки. Воно лежало абсолютно нерухомо, неначе знаходилось під великим прискоренням і його придавило до палуби. Плоть була чорною мов антрацит і червоною як кров. Менґ не міг сказати жінка це чи чоловік.

- Алексе, у нас що безбілетник?

- Точно знаю, що у вантажній декларації того нема, сер.

- І що, цей приятель пробив собі шлях крізь мій корабель голими руками?

- Виглядає можливим, сер.

- Амосе? Наомі?

- Я теж на це дивлюсь, - голос Наґати надійшов з терміналу за секунду до того, як Амос тихо присвиснув. Пракс подумки повернувся до таємничих звуків насилля в лабораторії, тіла охоронців, яких вони не вбивали, розбите скло і чорні нитки. Експеримент у лабораторії пішов шкереберть. Він вирвався на холодну, мертву поверхню Ґанімеду і чекав шансу втікти. Ботанік відчув, як мурашки піднялися по рукам.

- Нехай, - вимовив Голден, - але ж воно мертве, вірно?

- Я так не думаю, - не погодилась Наґата.

Розділ двадцять п’ятий. Боббі.

Ручний термінал Дрейпер почав грати побудку о пів на п’яту ранку по місцевому часу: цієї години вона і її товариші бурчали і казали «ох і темна годинка», ще в ті часи, коли вона була морпіхом і мала товаришів аби з ними побурчати.

Вона лишила ручний термінал у вітальні, лежачи біля розкладачки, яка була в неї за ліжко, піднявши гучність настільки що по дзвону у вухах можна було вирішити, що термінал поруч. Та Боббі все одно вже годину не спала. У її тісній ванній кімнаті звук лише трохи турбував, відбиваючись у її скромних апартаментах неначе радіо у глибокому колодязі. Луна була звуковим нагадуваням що в неї ще не досить меблів або прикрас для стіни.

Не важливо. В неї все одно не буває гостей.

Побудка була підленьким жартом, який влаштувала жінка сама над собою. Марсіянські сили сформувалися за сотні років після того, як сурми і барабани були корисними засобами передачі інформації у армії. Військові червоної планети відчували ностальгію, бо у їх колег з ООН такі штуки малися. Вперше Дрейпер почула ранкову побудку, коли дивилася відео з військової історії. І вона пораділа, адже не важливо наскільки надокучливим було атональне електронне мекання, воно все одно не було таким надокучливим як звуки що будили землян.

Але тепер Боббі більш не була марсіянським морпіхом.

- Я не зрадниця, - сказала жінка своєму відображенню у дзеркалі. Відображена Боббі виглядала непереконаною. Після того як сурма відіграла втретє, її ручний термінал раз біпнув і зловісно затих.

Вона тримала свою зубну щітку останні пів години. Зубна паста почала вкриватися сухою шкіркою. Вона трохи потримала щітку під гарячою водою аби шкірка змилася і почала чистити зуби.

- Я не зрадниця, - ще раз промовила вона сама до себе, зубна щітка