Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— Помилився адресою…

— Буває… Петренко, — лейтенант передав паспорт сержантові. — Ану, проби по базі. Когось мені цей громадянин нагадує. За орієнтуванням не проходив?

Сержант пірнув у машину. Хвилину чи дві звіряв дані. Потім вибрався назовні.

— Ні, товаришу лейтенанте. У списках розшукуваних немає.

— Дивно… — лейтенант ступив ближче, і я виразно відчув, як заламало у скронях.

«Увага! Ментальна атака 3-го рівня!» — заревіла в голові сирена.

Твою ж мати. Подумки розгортаю карту… Червоний! Поруч зі мною. Стискаю трость, але лейтенант відразу відстрибує і вихоплює пістолет.

— Завмер! Кинув палицю! Руки тримати так, щоб я бачив! Петренко! Наручники на нього!

— Але товаришу…

— Виконувати! Я його згадав. Це той педофіл, що торік сімох дівчаток зґвалтував та вбив. Але довести не змогли. Дуже хитрий, падлюка.

Від абсурдності звинувачень я на хвилину впав у ступор, а ще через мить щось робити було пізно — сержант спритно застебнув наручники на моїх зап'ястях.

— Ану, перевір під'їзд… — наказав лейтенант. — Не здивуюсь, якщо він за старе взявся. Злочинці, якщо їм все з рук сходить, нахабніти починають. І пильність втрачають.

Сержант зазирнув у двері, а лейтенант, так само утримуючи мене на прицілі, ступив ближче.

— Ну що? Знайшлася і на тебе управа. Боса зараз немає в місті, але завтра він повернеться, ось тоді й подивимося, наскільки сильний у тебе захист… Охоронцю.

Думки хаотично металися по голові, але жодна не годилася. Без трості, у наручниках і на мушці — не було сенсу рипатися. Тим більше, що лейтенант був дуже обережний і не залишав мені жодного шансу на контакт. Одне тішило — він не розпізнав моєї справжньої сутності, вважав Охоронцем. А значить, мій ментальний захист був значно вищий за його можливості.

— Порожньо, товаришу лейтенанте...

— Треба б поквартирний обхід зробити… От тільки, якщо він із квартири жертви вийшов, то нам все одно ніхто не відкриє… Гаразд, веземо цього красеня в опорний. Добу притримаємо, до з'ясування. Може, не дай бог, звичайно, хто й заявить про злочин. А він уже буде в нас.

— Розумно, — схвалив сержант. І смикнув мене за руку. — В машину.

— Ви помиляєтесь… — почав я. Все ж таки грати в мовчанку не найправильніше. Порушує звичний перебіг речей. Затримуваний, винний чи ні, має протестувати. А якщо тупо мовчить, то це подвійно підозріло.

— Поговори мені… — звично цикнув Петренко. — У дільниці черговому розкажеш. Загалом, права ми тобі зачитали та роз'яснили, так? А тепер, не погіршуй ситуацію, сідай у машину. Опір правоохоронним органам — стаття найлегша. І знаєш чому? Бо легко шиється.

Логіка в його словах була, тож я виконав вимогу поліцейського, полегшено помітивши, що трость сержант теж прихопив.

Відділення вирувало вечірнім життям. Когось приводили, когось відпускали. Відпускали набагато менше... Ну, так воно і зрозуміло, навіщо черговій зміні брати на себе зайву працю та відповідальність? Вранці начальство прийде — розбереться. Нічого із затриманим не станеться. Подумаєш, ніч у клітці перекантується. Не велике цабе, корона з голови не впаде. Закон про три доби затримання для з'ясування не дарма придумали. Значить так потрібно. А якщо треба, то можна.

До речі, попри розхожі серіали, камера чи як там правильно… загалом, будка з гратів, куди мене запхали, сечею і блювотиною не смерділа. Та й взагалі була цілком стерпною. Звісно, все не нове, але цілком чисте. Рівень, як у заміській електричці. Причому ближче до ранку, а не до закінчення робочого дня. Одним словом, цілком стерпно. Тож якби не загроза лейтенанта: що зранку мною займеться якийсь грізний бос, я б особливо й не смикався. Все одно чистий перед законом… Але смиренно чекати на зустріч із сильним менталістом, у мої плани не входило.

Ось тільки як звідси вибратися, ніяк не придумаю. Бракує відповідного досвіду. Якось не перетиналися мої життєві шляхи досі з місцями тимчасового утримання правопорушників. Ні, класичне «не вір, не бійся, не проси», яке нинішня молодь знає краще, ніж ми у свої роки заповіт: «вчитися, вчитися та ще раз вчитися», я також пам'ятав. Але гадки не мав, як і до чого його застосувати. І навіть запитати нема в кого. Мабуть, як особливо небезпечного мене утримували в окремому приміщенні.

Загалом, сиди Михайло світло Йосипович і думай. Або — медитуй. Коротше чим хочеш, тим і займайся, в межах наданих тобі метрів.

Менталіст… чорт… Якось надто насмішкувато балакав той лейтенант. А це означає, демон впевнений, що проти цього мій захист не встоїть... Трясця, поквапився я з розподілом вільних пунктів. Міг би ментальний захист ще трохи підняти...

Стоп… А що це у мене в голові щойно майнуло? Ну-ну, давай… вилазь… Кут падіння дорівнює куту відбиття… Не те… Всі звірі рівні… Знову не те… Лариса з вечерею чекає… Та короста вас забирай! Було ж… Щит та меч… А це з якого боку? Емблема? Ні-ні… Щось глибше… Одні вигадали мечі для нападу, інші — щити для захисту. Чи навпаки? Хто був спочатку? Курка чи яйце?.. Так! Ось воно! У мене ж не тільки ментальний захист прокачано! У мене і вміння атаки є. Я, правда, ще жодного разу його не використовував. Ну, тим більше, час уже спробувати.