Читати книгу - "Чарівне горнятко"

Вийшли з палацу, вдарив бідняк тричі палкою об землю і попросив показати дорогу. Вказала палка, аж то треба плисти через море.

Дістали вони від царя корабель. Сіли і пливуть.

Перепливли на другий бік, аж бачать — дівчина, а на колінах у неї спить чудовисько.

Каже бідняк:

— Ти злодій. Твоя перша робота — маєш викрасти царівну з-під чудовиська, а ми будемо сторожити.

Злодій нарвав моху, зробив подушку, дав дівчині знак, аби не боялася. Підложив під голову чудовиську подушку, а дівчині шепнув іти на корабель.

Посадили царівну на корабель і попливли. Допливли до середини моря, а чудовисько пробудилось. Понюхало повітря, розпустило крила і кинулося доганяти.

Побачив це один побратим і каже:

— Пропали ми. Женеться чудовисько, буде смерть і нам, і царівні.

Тоді стрілець каже:

— Не бійтеся. Я врятую всіх.

Добув свою чародійну стрільбу, швиденько зложив її, зарядив, прицілився і вистрелив.

Чудовисько якраз було над кораблем, впало, і корабель розламався на шматки. Хто як може тримається на воді, на дошках, на уламках, аж тут озвався кравець:

— Потримайтеся ще трохи.

Вийняв він чарівну голку і почав дошки докупи зшивати. Так дошку до дошки, і хоч було нитки трошки, а зшив корабель, і всі щасливо дісталися берега.

Прийшли до царя з царівною, цар дуже втішився, не знає, де доньку і рятівників її посадити.

— Добрі ви всі, хлопці, але скажіте, кому буде за дружину моя донька?

Бідняк говорить:

— Мені, бо я її знайшов.

Злодій заперечує:

— Ні, мені, бо коли б не я, то ти не зміг би викрасти її від чудовиська.

— Ей, вона таки моя, — на те все, заявляє стрілець. — Що з того, що ви знайшли її і з-під чудовиська викрали? Були б ви давно на тому світі, якби я його не вбив.

А кравець слухав, слухав і собі хоче доньку цареву. І до нинішнього дня ніхто не знає, чия царівна. Не знає ні той, хто казав, ні той, хто слухав.

ЯК БРАТ СЕСТРУ ПОКАРАВ[88]

Померла в одного чоловіка жінка. Як залишився він самотнім, то вдруге не оженився, а жив з двома дітьми. Коли вже час було дітям із людьми рівнятися — дочці заміж виходити, а синові женитися, — батько занеміг. Покликав дітей і сказав:

— Ми тепер, слава богу, багаті. Я не хотів, аби наш маєток розшарпували, і тому не брав другої жінки. То й вам кажу: не женися, сину, і ти, дочко, заміж не виходь, а ґаздуйте двоє, і весь маєток буде вашим. За непослух буду вам мстити і по смерті.

І з тими словами вмер.

Поховали син і донька батька, поплакали, але час робить своє, і прийшлося Йванові думати про одруження. Мав він уже двадцять чотири роки. Про бідну не хотів і думати, знайшов собі багачку.

Відгуляли весілля і живуть собі. Нажили синочка. Назвали Івасем. Хлопчик вродливий, кучерявий. Дуже любив батько свого сина, пишався, що схожий на нього, але й про сестру не забув. Думає він, що час би сестру відвінувати. А жона тим часом своє думає. Раз вона й каже:

— Якби ми позбулися Ганни, то весь маєток дістався би нашому синові.

— Чи ти з глузду з'їхала, що таке городиш? Та ти смієш намовляти, аби я рідну сестру життя позбавив?

Бачить жона, що її слова розсердили чоловіка, та й вибріхується.

— Що ти, чоловіче, жартів не розумієш?

Минуло ще півроку, а вона все про своє думає.

Одного разу збирається Іван до міста і, прощаючись, каже до жінки та сестри:

— Попідмітайте та попідгрібайте солому до соломи, дрова до дров, а гній до гною, бо ось-ось випаде сніг, і все мусить бути в порядку.

Ганна порається на вулиці, а Марія варить їжу.

— Ганно! — кличе Марія братову, — ходи-но сюди, покрутиш точило, ніж такий тупий, що не можу навіть тіста врізати.

Поточила ножа, і Ганна пішла знову по своїй роботі, а Марія положила сина у ліжечко і встромила ножа у груденята малому. Накрила дитя веретою, а сама вийшла на подвір'я і каже:

— Іди, неборе, до хати й довари обід, бо мене вже голова болить від пари.

Пішла Ганна до хати, а Марія ще й наказує:

— До другої кімнати не заглядай, бо там дитина спить.

Ввечері приїхав Іван з міста і хвалить дружину, що вона порядок на подвір'ї зробила.

— Я вже втомилася біля того варива, то ми мінялися з Ганнусею, — розповідає жона.

Увійшли до хати. Виймає він подарунки для сестри.

— Я тобі, сестро, китицю купив, бо скоро свята. Втішилася сестра, подякувала за дарунок.

— А синок де?

— Спить у другій кімнаті,— відповідає дружина.

— Давно спить?

— Та давно.

— То вже мав виспатися. Бо і йому я подаруночки приніс.

Підійшов до ліжечка, відкинув верету, аж синок мертвий, і ніж стирчить із груденят.

Ще й не отямився, як Марія почала заводити:

— Ой, що я наробила! Залишила гадюку в хаті, аби дитину мою зарізала!

Збіглися люди, а бідна Ганнуся лише руки заломила і стоїть безмовна.

— Гадино, — каже Іван, — взяла ти життя в мого сина.

Клянеться Ганна, на коліна падає, богом присягається, та Іван і слухати не хоче. Побіг до стайні, запряг коні, сокиру за пояс.

— Лізь на віз! — наказав Ганні.

Ледве вилізла сестра на воза, плаче, побивається, та даремне. Заїхали у дрімучий ліс. Зупинив Іван коней коло здоровенного пня, зліз із воза і сестрі наказав злізти.

— Не винна я, братику, най мене бог покарає,— просить Ганна.

Впала на коліна і ноги братові обнімає.

— Не покарав тебе бог, так я покараю. Признавайся, котрою рукою сина мого убила?

Ще дужче заридала Ганна, а Іван схопив її праву руку, положив на пень і відрубав до кисті.

— Кажи тепер, котрою рукою сина мого убила?

Плаче сестра, проситься від брата, а він схопив другу руку і теж відрубав. Тоді зняв із сестри вбрання і так лишив.

Стоїть Ганна гола на морозі, кров тече з обрубків, і нізвідки помочі чекати.

Захотілось їй води напитися. Почула — в долині потічок дзюрчить. Спустилася до потічка, але не може на руки обпертися, аби напитися, ні в пригорщі води не набере. Рушила вона за струмком, дійшла до глибшого місця, забрела і, нахилившись, напилася. Тут побачила над потічком старезного дуба. Вода промила його коріння, і там є велика печера.

Вийшла з води і полізла у печеру. «Тут хоч спокійно помру», —